Селянський повстанський рух на поч. 1920-х рр.

Історію України взагалі ми розпочинаємо пізнавати в наш час заново, так як багато їх сторінок було сфальсифіковано. Однією з таких ,,білих плям" є повстанський рух в Україні 1917-1920 років.

Окупаційна політика більшовиків спричинила спалах повстанського руху у 1919-1920 р.р. Соціальний склад повстанців - селянство, робітництво, інтелігенція. На повстанську позицію стали також незалежні соціал-демократи і місцеві діячі соціал-боротьбистів. Більшість повстанських організацій виступали за підтримку уряду Української Народної Республіки.

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна.

Ріст селянського невдоволення політикою більшовиків супроводжувався ростом популярності керівників селянського повстанського руху, у першу чергу Н. Махна і його прихильників у Гуляйполі. Махно ігнорував аграрні заходи радянської влади, не пускаючи в «Анархо-Махновію» продовольчі загони. На з'їздах рад Гуляйпільського району в 1919 р. були висунуті вимоги: передати у власність трудових колективів фабрики і заводи, замінити реквізиції системою товаро-обміну між містом і селом, земля оголошувалася нічиєю і безкоштовно передавалася в користування селян за зрівняльно-трудовою нормою, засуджувалася продрозкладка.

Проти радянської влади виступили отамани, які раніше підтримували її. Під час повстання, що спалахнуло в квітні 1919 р., були створені Всеукраїнський ревком і Головний повстанський штаб на чолі з Ю. Мазуренком. Регіональні повстанські штаби з'явилися у Вінниці, Білій Церкві, Лубнах, Полтаві, Фастові та інших містах.

Численні партизанські загони встановлювали контроль над величезною територією. Уряд X. Раковського контролював тільки міста. Багато повстанських загонів не визнавали ніякої влади, займалися мародерством, улаштовували єврейські погроми. Особливого розголосу набули звірства банди отамана Соколовського в Радомишльському повіті на Київщині.

Застосовуючи тактику партизанської боротьби наприкінці 1920 р., повстанці утримували під своїм контролем майже всю сільську місцевість. Розмах повстанського руху були змушені визнати керівні кола республіки. На IV конференції КП(б)У у березні 1920 р. вони визнали, що «куркуль став фактичною владою на Україні». В. Ленін також визнав, що радянська влада розпочала нову форму війни – селянську.

Хоча більшість учасників повстанських загонів складали вихідці з бідняцького та середнього прошарків селанства, більшовики охрестили їх «куркулями» та «бандитами». Усвідомлюючи масштабність внутрішньої загрози, радянська влада використовувала найбрутальніший арсенал засобів для боротьби проти повстанців. У місцевостях, охоплених повстанським рухом, запроваджувався інститут заручників та кругова порука населення за будь-яке заворушення проти радянської влади. У випадках відвертої непокори та ворожості населення до більшовиків, останні вдались до повного знищення сіл. Зокрема, за підтримку повстанців тільки у Васильківському повіті на Київщині у 1920 р. були зруйновані села Ковалівка, Триліси, Сидори, Маринці та Дрозди. Восени 1920 р. під час придушення селянського повстання в районі ст. Мордаровка–Затишшя–Веселий Кут–Розільна більшовики розстріляли 224 особи і спалили село Гедеримівку.  

Щоб запобігти масовій втечі селян до повстанців, чоловіків із сіл почали ув’язнювати. Боротьбу проти повстанців прирівнювали до боротьби проти білогвардійців. У квітні 1920 р. при Південно-Західному фронті було створено тилове управління, яке очолив голова ВНК Ф. Дзержинський. У губерніях створювались управління начальників губернських дільниць тилу, у повітах – комендатури, які мали боротися з повстанцями.

Остаточний спад повстанського руху відбувся у 2-й пол. 1921 року. Особливо помітним він був на Лівобережній Україні, де чисельність повстанських загонів після розгрому Нестора Махна різко зменшилась. На Правобережжі цей спад був значно меншим. Значною мірою така тенденція була зумовлена близькістю кордонів. У дестабілізації ситуації в Україні були зацікавлені сусідні Польща та Румунія. Вони підтримували повстанські загони, дозволяючи їм відходити на свою територію у випадку поразок, а також використовували її для підготовки нових рейдів. Найбільш значними стали рейди, проведені за допомогою урядів цих країн загонами генерал-хорунжого армії УНР Ю. Тютюнника, полковника М. Палія та генерала Гулого-Гуленка. У жовтні-листопаді 1921 р. вони здійснили Другий зимовий похід армії УНР на Правобережну Україну, внаслідок чого ВУЦВК був змушений оголосити воєнний стан і загрозу «бандитизму» у Волинській, Подільській, Київській та Одеській губерніях. Однак це був останній спалах масового повстанського руху. Селяни не підтримали рейдів, а радянський уряд мав змогу швидко мобілізувати військові сили для знищення цих загонів. Всередині листопада 1921 р. у районі м. Базар на Житомирщині основні сили групи генерала Ю. Тютюнника були оточені, 359 осіб потрапило в полон і було розстріляно.

Загалом в Україні в 1921 р. було ліквідовано 52 повстанські загони та об’єднання, в тому числі такі великі як «армія» Махна, загони Чорного, Богатиренка, Брюховецького, Колесникова та Інгі. Всього за 10 місяців 1921 р. різними способами було виведено з боротьби 444 отамани. Під час бойових дій Червона армія захопила 30 гармат, 333 кулемети, 2667 гвинтівок та значну кількість іншого військового майна. До кінця 1921 р. як організована збройна сила повстанці втратили опору на селі. Незважаючи на це, у вересні 1921 р. в УСРР було 64 загони, в яких було 3 тис. 277 осіб.

Однак «бандитизм» залишався ще вагомим фактором суспільного життя республіки. Наприкінці 1921 – на поч. 1922 р. з’явився новий його різновид, так званий «голодний». Його прояви були зафіксовані у Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Кременчуцькій, Харківській, Чернігівській губерніях та частині Полтавської, Миколаївської та Одеської губерній. Хоча «голодний» бандитизм характеризувала повна відсутність політичного забарвлення, його можна зарахувати до розряду «оборонного»: селяни добували собі їжу та боролись із продподатком, який збирався з голодуючих селян. На ґрунті голоду в січні 1922 р. відбулось велике повстання селян у голодуючому Кобелянському повіті на Полтавщині. Під час його придушення було розстріляно близько 100 осіб.

В умовах голоду 1921–1923 рр. політична активність селянства знизилася майже до нуля. Голод виявився фактором, який ефективніше за каральні експедиції втихомирював повстанців. Збагнувши це, радянський уряд «допоміг» природним катаклізмам справитися з «куркульським бандитизмом», конфісковуючи злиденні продовольчі запаси у голодуючих.

Наприкінці 1923 р. повстанство як форма боротьби селян з радянською владою було остаточно розгромлено. У вересні 1923 р. на території України була зафіксована діяльність 56 загонів, з яких самі вважали себе політичними тільки 13. У січні 1924 р. їх залишилось 13 і 3. Незважаючи на воєнний розгром повстанського руху, більшовики були змушені прийняти селянські умови примирення: замінити продрозкладку продподатком і легалізувати товарно-грошові відносини.