Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Національно-визвольний рух мав на меті поновлення української незалежної держави у 1920-1950 роках.

Він був спричинений поразкою під час української революції 1917–1921 років. Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами. Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності. Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру. 18 жовтня 1918 року, коли імперія Габсбургів почала розвалюватися, у Львові зібрали визначних діячів Східної Галичини і Буковини. Серед них були посли до імперського парламенту, депутати галицького і буковинського сеймів, керівники політичних партій, митрополит А натолій Шептицький та єпископ Г. Хомишин. Вони проголосили себе Конституантою і обрали Національну Раду. У ніч на 1 листопада збройні загони зайняли Львів, а потім і усю Східну Галичину. 13 листопада була проголошени Західноукраїнська Народна Республіка. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич, а Державний секретаріат очолив Кость Левицький. Національна Рада виступала проти конфіскації земель у великих власників з метою передачі їїі селянам, вони були далекі від соціалізму. 22 січня 1919 року на Софійському майдані у присутності десятків тисяч киян УНР і ЗУНР обєдналися в єдину соборну Українську Народну Республіку Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії. Під час українсько-польської війни формувалася Українська галицька армія (УГА), а її основою став полк січових стрільців. На Конституанті у Львові 18 жовтня 1918року після повернення до Чернівців , 22 буковинські делегати створили Крайовий комітет на чолі з Омеляном Поповичем. Хотинщина(частина Буковини) З лютого була окупована австрійськими військами. Під впливом популярного публіциста й філософа Дмитра Донцова, емігранта зі Східної України, на початку 1920-х років в середовищі військових ветеранів революції і студентства поширюється думка, що в поразці Української народної республіки винні соціалістичні ідеї та надмірно «демократичний» стиль керівництва лідерів УНР. Тому, мету незалежності зараз планувалось здобути через національну революцію, очолену диктатором, який створить уряд з представленням інтересів усіх регіонів та станів України. Нація мала стати абсолютом, а людина — надлюдиною Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок богів, яким молився у XIX сторіччі», що нова людина має бути створена з «вогнем фанатичної самовідданості» та «залізною силою ентузіазму», і що єдиний шлях до цього лежить через «організацію нового насилля». Ця нова доктрина отримала назву «чинний націоналізм», чи «націоналізм діла». З 1941 року ідеологами українського визвольного руху Іваном Мітрінгою та Дмитром Мироном розробляється теза про орієнтацію на власні сили та сили інших поневолених тоталітарними режимами народів, про необхідність створення із ними спільного фронту, заснованого на принципі національного самовизначення. Ключові елементи нової програми: 1. Повернення українському та всім поневоленим народам політичних та національно-культурних прав 2. Побудова безкласового суспільства без експлуататорського стану 3. Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва 4. Питання про форму землекористування має вирішувати саме українське селянство. Новим гаслом стає «Воля народам! Воля людині!». Республіканці (Української Партії Соціалістів-Федералістів) становили переважну частину Уряду Української Народної Республіки в екзилі. З вересня 1939 р. республіканці, як ідейні противники фашизму, та колишні союзники ворога Німеччини — Польщі, уступають позиції націоналістам та монархістам в середовищі української еміграції, найбільша чисельність якої знаходилась в окупованій Польщі. Серед політичних цілей республіканців — боротьба проти будь-якої держави, яка зазіхає на повну самостийність України. Але при цьому вони теж пішли на контакти та деяку співпрацю з німцями на початку окупації України. Частиною визвольного руху був також кубанський козацький рух 1941–1945 років за проголошення на Кубані, Дону та інших козацьких землях держави Козакії. Він був продовженням козацької боротьби проти більшовиків у 1918–1920 роках, а його ядро складали емігранти того часу. Провідний український кубанський отаман Андрій Шкуро, писав 19 серпня 1941 року голові Проводу ОУН Андрію Мельнику: -"Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козачого Війська, зголошую готовність стати під прапори Українського Націоналізму… На це моє рішення вплинули такі обставини: …часи, що їх тепер переживаємо, покладають на всіх українців обов'язок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української Нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях…Слава Україні!".