Conditio sine qua non.

Умова, без котрої нема.

Йдеться про реформи, про які вже роками гудуть у вуха. Причому говорять про шо завгодно, не говорять лише про одне — про інтереси народу.

Свого часу, скажімо, дрібна буржуазія Франції, якій вже несила було терпіти віковічне гноблення феодальної аристократії, вибухнула Великою революцією. Звичайно, окрім дрібної міської буржуазії там були і інші верстви населення, але головною, рушійною силою суспільства була саме дрібна буржуазія — всі ці дрібні торгівці, ремісники і кустарі.

За понад вже два століття змінилось, і у нас на Україні, багато чого. Дрібна буржуазія пішла у небуття, розшарувавшись на капіталістів і найманих працівників, причому у нас капіталістів („олігархів“ — з якого дива іх назвали цим не дуже зрозумілим давньогрецьким словом?) „зробили“ з представників „славного“ „союзу“ криміналітету політичного — комуністів — і криміналітету звичайного побутового (і їх мізерна меншість), народ же практично весь, як і раніше, складається із найманих працівників.

Отже, інтереси народу сучасності (і не тільки на Україні) — це інтереси саме НАЙМАНИХ ПРАЦІВНИКІВ. І питання полягає саме у тому, шо вважати цим інтересом. Свого часу комуністи (не сьогоднішні — ті, „справжні“, які дійсно горіли бажанням принести народу добро!) припустились фатальної помилки, визначивши його як бажання позбутись свого статусу найманого працівника шляхом привласнення „державою робітників і селян“ того, чим володіли капіталісти — знаряддями і засобами виробництва, капіталом, внаслідок чого з експлуатацією „праці капіталом“ мало бути покінчено. Підводний камінь полягав у тому, шо, з кого б не складалась держава, якшо вона стає власником капіталу, вона автоматично перетворюється у такого собі „надкапіталіста“ — капіталіста ше більш нещадного і жорстокого, аніж капіталіст „звичайний“, а експлуатація замість подолання навіть ше більше зростає. Практика десятиліть радянської влади це показала більш ніж наочно.

Отже, курс на ПОЗБАВЛЕННЯ найманих працівників їх статусу НАЙМАНИХ ПРАЦІВНИКІВ виявився хибним і, як наслідок, злочинним — експлуатація замість подолання навіть зросла — людина праці по суті перестала бути людиною, перетворившись на формально найманого абсолютно безправного по суті раба (а ефективність, як не дивно, значно впала — праця раба у сучасному світі неефективна). Навпаки, досягнення інтересу НАЙМАНИХ ПРАЦІВНИКІВ повинно досягатись через УТВЕРДЖЕННЯ статусу НАЙМАНОГО ПРАЦІВНИКА як головної суспільно-економічної фігури з ЗАРОБІТНОЮ ПЛАТОЮ як вирішальним економічним фактором сучасності. А можливо це лише за умов КОЛЕКТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ на знаряддя і засоби виробництва і відповідно КОЛЕКТИВНОГО товарного виробництва (тобто капіталіста у якості ВЛАСНИКА повинен замінити сам ВИРОБНИЧИЙ КОЛЕКТИВ, колектив як ЕКОНОМІЧНИЙ СУБʼЄКТ та ЮРИДИЧНА ОСОБА).

Таким чином, зрозуміло, шо без вирішення ГОЛОВНОГО питання сучасності — питання про КОЛЕКТИВНУ ВЛАСНІСТЬ з відповідним КОЛЕКТИВНИМ товарним виробництвом у інтересах ЛЮДИНИ ПРАЦІ — НІЯКІ суспільні перетворення — реформи чи шось подібне — НЕМОЖЛИВІ.

Саме це і є те саме conditio sine qua non — умова, без котрої НЕМА. Жодної реформи, жодних змін у інтересах народу.