Коренізація в УРСР

Причини, сутність та наслідки коренізації

Запровадивши політику НЕПу, радянська влада дещо послабила соціальну напругу та направила економіку, майже повністю знищену Першою світовою війною, на шлях відродження. Проте це не вирішило всіх існуючих у суспільстві проблем – недовіра до влади не зникала, навпаки, з часом навіть зростала, адже більшовики значно обмежили автономію УРСР та змушували людей вступати до колгоспів.
         Щоб повернути прихильність народу та ще міцніше утвердитися на керівних позиціях, радянська влада проголошує курс на коренізацію. Коренізація – це політика більшовиків, яка полягала у залученні представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва. Також коренізація передбачала надання офіційного статусу їхнім національним мовам. Простими словами, щоб схилити представників усіх національностей на свій бік, радянська влада зробила спробу звернутися до них їхньою ж мовою.
         Коренізацію було проголошено ХІІ з’їздом РКП(б) у квітні 1923 р. Як завжди, більшовики говорили красивими словами про перспективи, що надає ця політика. Вкотре народові (зокрема українському) давали надію на відновлення самостійності, утвердження самобутності та окремішності. Радянська влада декларувала, що головна мета політики коренізації – сприяння розвитку культур і мов національностей. Але насправді ж більшовики мали на меті міцніше вкорінитися у національних республіках. Звідси походить і назва політики – коренізація. До речі, назва «коренізація» дуже довго не вживалася радянськими політичними діячами, а відновилася вона лише в часи «перебудови».
         Впроваджуючи політику коренізації, більшовики переймалися ще й пропагандистським аспектом цього питання: вони хотіли показати, що радянська влада турбується про свій народ, про його культуру та розвиток. Також серед причин запровадження цієї політики можемо виділити таку: радянське керівництво намагалося суворо тримати під контролем національне відродження усіх національних республік, щоб воно раптом не набуло антибільшовицьких настроїв.
         Основні положення політики коренізації було сформовано на ХІІ з’їзді РКП(б):

·        Підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності;

·        Врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату;

·        Організація цілої мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, а також видання газет, журналів і книжок мовами корінних національностей;

·        Вивчення історії власного народу, відродження та збереження національних традицій та культури.

         Український різновид коренізації називався українізація.
         27 серпня 1923р. Раднарком УРСР видав декрет («Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ»), згідно з яким українська мова впроваджувалася у школах усіх типів із визначеними строками їх українізації. Дещо пізніше, 1 серпня 1923 р., було видано другий декрет про рівноправність мов та про допомогу розвиткові української мови («Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови»). Цей документ говорив про те, що всі працівники партійних та радянських установ мусили оволодіти українською мовою, а також активно використовувати її у побуті. Саме ці декрети історики називають реальними кроками у здійсненні політики коренізації.
         Та все ж найголовнішу практичну роль у впровадженні українізації відігравав Народний комісаріат освіти, який керував також усіма ділянками культури. До 1926 року його очолював Олександр Шумський, пізніше – Микола Скрипник.

Результати українізації можна вважати досить значними, адже наприкінці 1920-х років в УРСР налічувалося понад 80% загальноосвітніх шкіл та багато середніх спеціальних навчальних закладів, де викладали українською мовою. Також викладати українською стали інститути (більше чверті від загальної кількості) та технікуми (понад половина). У багатьох вузах просто запровадили вивчення українською мовою, що вже можна вважати досягненням. У містах діяли державні курси української мови.
         Серед позитивних наслідків коренізації в Україні можна виділити також ліквідацію неписьменності населення.  Постанову з цього питання Раднарком УСРР ухвалив у травні 1921 року. У 1924 р. почали впровадження обов’язкового чотирирічного початкового навчання дітей.
         Також важливими наслідками політики українізації є наступні:

1.     Українську мову стали ширше вживати у державному житті.

2.     Значно зросла кількість українців у партійному та державному апараті.

3.     Українська мова впроваджувалася у школах, розширювалася мережа україномовних навчальних закладів, проводилися наукові дослідження в галузі українознавства.

4.     Впровадження обов’язкової початкової освіти.

5.     Кількість преси, що друкувалася українською мовою, значно збільшилася.

6.     Розвивалися україномовні театри.

7.     Велика увага приділялася розвитку національних меншин в Україні.

Українізацію навіть прозвали Українським Відродженням. Але більшовикам не потрібне було відродження сильної та непокірної нації, вони мали зовсім іншу мету, тому в 30-х роках українізацію поступово почали згортати. Розпочато боротьбу з так званим буржуазним націоналізмом, націоналістичними ухилами. Не витримавши тиску, застрелилися Микола Скрипник та Микола Хвильовий. Сигналом про остаточне припинення українізації стала постанова Раднаркому УСРР, видана 1938 року, про викладання російської мови у неросійських школах та постанова Політбюро компартії про ліквідацію національних адміністравно-територіальних утворень.
         Отже, українізація, безперечно, мала багато позитивних наслідків. Проте не можна вважати, що це результат зусиль комуністичної партії. Керівну роль у практичному впровадженні політики взяла на себе інтелігенція. Більшовики ж насправді не мали на меті відродити українську культуру та мову, як про це декларувалося в офіційних документах. Впровадження українізації було для компартії лише черговим тактичним ходом задля міцнішого утвердження при владі. Слід зазначити, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко, як українська. За десять років українізації (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю. Це яскраво демонструє, наскільки сильним було бажання українців відродити свою культуру та мову, стати самостійними.

Нестеренко Анна, студентка  Інституту журналістики,
І курс, група №3, напрям: журналістика