Фізичний та духовний геноцид

Нещодавно на вустах кожного українця пролунало гучно відоме та водночас трагічне слово «голодомор».

22 листопада ми вшановували річницю пам’яті геноциду, який вплинув на життя мільйонів та закарбувався у пам'яті мільярдів.

Життя – непередбачувана річ, ми не знаємо, що буде завтра, чого нам чекати, чи хоча б на що сподіватися. Проте найстрашніше майбутнє – це те, яке спіткає нас зненацька та на хід якого ми не можемо вплинути.

Так було з голодомором 1932-1933 рр. Прихований від народу, покритий темною ковдрою брехні, оточений шовковою стрічкою із написом «свідомо влаштовано», геноцид забрав життя не однієї хорошої людини. Не нам судити про те, якими якостями володіли  жертви геноциду. Річ у тім, що всі вони були людьми і заслуговували на життя. Проте далеко не кожен отримав шанс на щасливе майбутнє.

Звичайно, ми, як патріоти, звертаємо увагу саме на втрати, яких зазнало українське суспільство. Насправді, не можна сказати, що наша увага зосереджена на трагедії українського народу просто через національну приналежність, адже, занурившись у глибинну суть питання, випливає чітка картина. У ній спостерігається вплив штучного геноциду саме на населення України, яке постраждало найбільше у ті тяжкі часи.

Можливо, хтось і не погодиться із твердженням, що голодомор 1932-1933 рр організований штучно. Що ж, тоді варто  навести вам декілька переконливих аргументів.

На території України простежувалися відверті ознаки дії влади, спрямовані на винищення українського народу. Першим кроком правлячої верхівки стало вилучення продовольства. Зрозуміло, що влада цілком усвідомлювала, що прирікає населення на неминучу смерть. 22 січня 1933 року Сталін та Молотов підписали заборону виїзду селян за хлібом. Цей крок дав бідним селянам зрозуміти плани керуючих органів та переосмислити масштаби трагедії, що насувалася. Селянам заборонялося виїжджати за хлібом. Власне кажучи, ця заборона стосувалася населення, що проживало на території УРСР та Кубані.   

Шокуючим є той факт, що влада свідомо відмовлялася від допомоги сусідніх держав, правда замовчувалася. Іноземці не знали, яких страждань тоді зазнавали українці, через які муки їм довелося пройти. Завжди є люди, які щиро хочуть допомогти. І в часи голодомору такі країни були, проте їх очі були заплющеними, «рожеві окуляри», натягнуті радянською владою, вдало маскували картину  пекучого болю голодного селянства.                    

Відомо, що Гітлер допомагав голодуючим німцям, що мешкали на теренах нашої держави, проте ніхто не подав руку допомоги змарнілому народу, чиє життя перетворилося на пекло. Вони чекали на спасіння, та воно не прийшло.  Німцям, які нібито могли віддати хоч якісь кошти на виведення суспільства з кризового стану, заборонялося робити й це.

  Фізичне винищення українського народу було страшним ударом на всього населення. Хоча мало хто розуміє, яке лихо спіткало наш народ паралельно з біологічною смертю. Процес, про який я говорю, називають духовним геноцидом. Що може бути гіршим ніж винищення нації ? Одна справа, коли ти помираєш з голоду, інша ж коли свідомо відмовляєшся від своєї національної приналежності,коли помирає твоя душа.

Радянська влада перевершила сама себе. У її плані знищення українців як нації першим кроком стало так зване «допреселення». Відбувалося поступове зросійщення  українського регіону «пришельцями», які нібито мали займатися розвитком аграрного сектора та сіяти зерно, щоб у майбутньому пекти хліб, даючи їжу для збіднілих людей.   

Тогочасне суспільство стало свідком згортання українізації, яке ще декілька років тому набирало все більших обертів. Всюди влада звинувачувала українців, саме на них указували, коли поставало питання саботування хлібозаготівлі, відповідно саме їх і карали. У таких умовах люди не хотіли бути українцями, їх приваблювали нації, у яких життя вирує, а не згасає, доля яких не залежить від їхнього походження.

Перепис населення 1939 року показав, що чисельність представників окремих народів  на території СРСР зросла, порівняно із переписом 1923 року. Проте ми не можемо сказати того стосовно українців, 9,9% яких залишили той буремний світ або ж просто відмовилися від свого єства протягом Голодомору.

Тенденція до зменшення кількості українського населення вразила багатьох, та й вражає й досі.  Раніше ми згадували лише фізичне винищення величного народу, проте геноцид це ще й духовне відторгнення своєї сутності. Саме тому Голодомор 1932-1933 рр ми розглядаємо як трагедію масштабну, яка охопила всі сфери життя українців. Ми втратили не один мільйон відданих синів своєї Батьківщини, ми загубили мільйони блукаючих душ, що так і не змогли віднайти своє місце у суспільстві.