Заступники з євроінтеграції: кого дурить Кабмін?

За нинішньою коаліціадою і розподілом урядових портфелів призабутою лишилась нещодавня ініціатива Кабміну – організувати на конкурсній основі набір на посаду «заступник міністра з питань євроінтеграції».

За нинішньою коаліціадою і розподілом урядових портфелів призабутою лишилась нещодавня ініціатива Кабміну – організувати на конкурсній основі набір на посаду «заступник міністра з питань євроінтеграції». Скільки міністерств та міністрів – стільки, відповідно, і заступників-євроінтеграторів. Критерії відбору прості: конкурують мізки, і перемагає найкращий. Тобто найрозумніший та найталановитіший. Жодні партійні, сімейні, кланові абощо зв’язки до уваги не беруться. Свіжі обличчя, максимум працездатності, чесна конкуренція, – і ось з конвеєра сходить новопризначений «зам» міністра, а там вже й до повноцінного членства України в ЄС недалеко…

Шкода, що через чотири місяці після запуску проекту уряд не зумів (або не захотів) підвести перші його підсумки. Традиційні «сто днів» були проігноровані, і громадськість так і не дізналась: то як, виправдали себе усі співбесіди та іспити на профпридатність, які складали пошукачі місця? Чи дійсно портфелі інтеграторів дісталися найкращим? Чи вийшла наша держава на незворотній шлях європроцвітання? А якщо відповідь на всі питання негативна, то хто тоді нестиме відповідальність за згаяний на дурницю час?

У серпні міністр кабінету міністрів Остап Семерак повідомив про результати конкурсу. Тоді мова йшла чомусь лише про дев’ятьох посадовців, затверджених урядом на посади заступників міністрів. Заступником міністра інфраструктури з питань європейської інтеграції стала Оксана Рейтер, внутрішніх справ – Тігран Авакян, соціальної політики – Сергій Устименко, регіонального розвитку, будівництва і ЖКГ – Мирослав Кошелюк, закордонних справ – Олена Зеркаль, оборони – Ігор Кабаненко, молоді і спорту – Микола Мовчан, культури – Світлана Фоменко, охорони здоров’я – Юрій Савко.

Деякі з цих прізвищ нічого не говорять пересічному українцю (і навіть всюдисущий Гугл згадує їх лише у контексті нового призначення), по деяких інформація вкладається в один рядок – про Світлану Фоменко, відомо, наприклад, те, що у 2007-му вона працювала у структурах КМДА. Інші – навпаки – фонтанують даними, компенсуючи їхню нестачу у «колег». Це, скажімо, стосується імені добре відомого адмірала Ігоря Кабаненка, люстрованого новою владою і обвинуваченого владою Януковича у привласненні п’яти квартир (що Кабаненко, втім, категорично спростовує).

Але є в переліку замів-євроінтеграторів топ-трійка особливо цікавих імен. Візьмемо хоча б Юрія Савка. Нині, як ми пам’ятаємо, прокуратура Києва розслідує тендерний скандал у міністерстві охорони здоров’я, де головним фігурантом виступає екс-міністр Мусій і два його заступники – Салютін та Савко. Салютін встиг дременути за кордон, а ось Савко (через необачність?) лишився, тож тепер у нього попереду – рандеву із прокуратурою. Як мінімум у статусі свідка, як максимум – обвинуваченого.

Говорячи кострубатою мовою слідства, Савкові інкримінують «ведення переговорів із міжнародними фармкомпаніями – постачальниками ліків в Україну – з метою затягування подачі ними заявок на участь у тендерних закупівлях, а також із метою свідомого допущення ними технічних помилок під час оформлення тендерних пропозицій». Одним словом, добродій Савко робив все від нього залежне аби той чи інший тендер не пішов би кудись «наліво», а дістався «потрібним» людям. Ось така вона, євроінтеграція «по-новому». Що ж стосується зв’язків між Савком та Мусієм, то вони є добрими приятелями так колегами іще з часів Раїси Богатирьової – тобто ось така вона, відсутність кумівства.

Йдемо далі. А далі у нас – євроінтегратор у царині регіонального розвитку Мирослав Кошелюк. Особистість дуже яскрава. У 2009-му році він, якщо вірити джерелам, іще навіть не мав громадянства України. Це був заїжджий з Московії гастролер-політтехнолог, який зробив кар’єру на піарі одного з українських міських голів. Мова про Вінницю і про її тодішнього мера (а нині – «регіонального» віце-прем’єра) Володимира Гройсмана. Подейкують, що Гройсман настільки довіряв Кошелюку, що надав йому карт-бланш на проведення усіх своїх кампаній.

З однієї сторони, нічого поганого, а тим паче злочинного в цьому нема. Політики винаймають собі піар-менеджерів, послуговуючись як послугами доморощених геніїв, так і іноземних фахівців – і російських, і європейських, і американських. За таланти з ними розплачуються по-різному: хтось видає гонорар у вільноконвертованій валюті, хтось винагороджує свого речника депутатським кріслом, а хтось – як Гройсман – лобіює міністерську посаду. Здавалось би, подібна практика мала лишитися в минулому, але, як бачимо, причин для того, щоб у цьому пересвідчитись, у нас небагато.

Іще один новоявлений чиновник у цьому гроні «любих друзів» – Тигран Авакян. Міністр МВС і його «зам» з євроінтеграції носять не лише подібні прізвища: їхні біографії також мають спільні точки дотику. З 2011-го по 2012-ий рік Авакян був віце-президентом банку «Базис», фактичним власником якого виступав Аваков. А відтак (до березня 2014-го) обіймав більш скромну посаду – помічника-консультанта народного депутата України Арсена Авакова. Коли нардеп став міністром, кар’єра його помічника також зазнала суттєвого підйому. Кажуть, що з рук свого шефа Авакян отримав іменну вогнепальну зброю – мабуть, у справі євроінтеграції без неї ну ніяк не обійтися.

Окрім Авакова, у Авакяна є інший цікавий приятель – той самий кандидат у нардепи по Бориспільському району Володимир Борисенко, на якого 20 жовтня був нібито скоєний замах. Компанія «БФ Групп», в якій працює Борисенко, пов'язана з мільйонером Леонідом Юрушевим, який серед іншого вважається одним зі спонсорів всіх політичних проектів Арсенія Яценюка. Вивчення зв’язків наших можновладців доводить тільки одне: випадкових людей у їхньому колі немає та й бути не може. З дев’яти призначенців мінімум троє – Савко, Кошелюк та Авакян – не проходили жодних кастингів, оскільки в силу своєї наближеності до «тіла» міністра чи віце-прем’єра і так гарантовано отримували бажане.

У зв’язку з цим до українського уряду виникає лише одне питання: кого й навіщо він намагався надурити на цей раз? Роздати синекури «своїм людям» можна було і без цього цирку з «загальноукраїнським набором» у євроінтегратори. Так, принаймні, було б чесніше. І навіть, можливо, «європейскіше». Хтозна…