Еміграція як імітація

Слідом за «феменшею» Шевченко і екс-прокурором Піскуном за кордон подались ректор Мельник та колишній депутат Шепелєв. Хто наступний?

Після 1917 року потік емігрантів, що лишав терена СРСР, ділили на кілька «хвиль». За аналогією про різні прошарки тих, хто відбуває за кордон, можна говорити й зараз. Першу – постпомаранчеву – хвилю, яка підхопила Бакая, Боделана, Щербаня чи Сацюка, лишимо в анналах історії. Життя надто швидкоплинне, і після 2010-го сформувалась нова течія біженців, яка нині все виразніше розпадається на два «рукави». Недарма кажуть, що все повторюються двічі – як драма і як комедія.

Ким представлена перша – після 2010 року – група біженців? Колишніми урядовцями Юлії Тимошенко, близькими до неї людьми або членами її партії. Зокрема, Богданом Данилишиним, міністром економіки в уряді Тимошенко, переслідуваним в Україні за статтею «зловживання службовим становищем». Він виїхав за кордон наприкінці 2010-го, отримав у Чехії політпритулок і на батьківщину наразі не поспішає – попри всі запевнення прокурорів, що боятися йому нічого.   

Компанію Данилишину у Празі складає чоловік Юлії Тимошенко Олександр. Він покинув Україну на початку 2011-го і також отримав захист влади Чехії. З вересня 2011-го в еміграції – й колишній очільник Держкомрезерву та заступник Данилишина Михайло Поживанов. Поживанов живе й працює в Австрії, вертатись в Україну не збирається – принаймні, поки що.

В інший частині Європи – Данії – перебуває «в.о.» міністра оборони в уряді Тимошенко Валерій Іващенко. Він єдиний з емігрантів, хто був засуджений, а відтак переведений на умовне покарання. Після звільнення Іващенко відбув до Скандинавії. А в Італії з 2010-го по 2012-ий знаходився екс-губернатор Харківщини Арсен Аваков. Він повернувся в Україну, отримавши депутатський мандат, а з ним – й гарантії недоторканності.

З не-політиків відзначимо Дениса Олейникова. Українського підприємця прихистила Хорватія. Формально його звинувачують у незаконному використанні логотипу Євро-2012, справжня ж причина тиску криється у «політнекоректних» футболках, які Олейников виробляв в Україні.

Парламентські вибори 2012 року додали до вервечки емігрантів ще кількох осіб. За кордон виїхав голова донецького осередку «Батьківщини» Олександр Ярошенко, скаржачись на політичні переслідування. А також двоє з п’яти кандидатів, що балотувалися на «проблемних» округах – Аркадій Корнацький та Віктор Романюк. Корнацький і Ярошенко невдовзі повернулися назад, і вже відчули на собі пильну увагу певних установ.

Наприкінці 2012-го з України емігрував і Андрій Шкіль. На депутата IV-VI скликань карна справа заведена ще з часів руху «Україна без Кучми». Очільники ГПУ, відповідаючи на депутатські запити Шкіля, чорним по білому писали про те, що кримінальне провадження проти нього не закрите. А пресі втокмачували інше – Шкілю, мовляв, нема через що хвилюватися. Слушно з цього приводу казав нардеп Сергій Міщенко: поки людина знаходиться «там» – справи проти неї буцімто й не існує жодної, хоча насправді Генпрокуратура веде свою хитру (як їй здається) гру. Не дивлячись на порушену і постійно поновлювану справу, Шкілю обіцяють, що кримінальне провадження буде закрито судом, як тільки він повернеться в Україну.

Одначе нема сумнівів, що по перетинанню кордону на нього чекатимуть арешт, ув’язнення, тортури і, врешті, тюремний строк. Ризиканти Корнацький та Ярошенко, думається, могли б засвідчити правдивість цих слів, а Данилишин і решта тих, хто віддає перевагу вимушеному «екзилу» – додати свої аргументи на користь неповернення.

Втім, якщо ситуація всіх вище названих осіб виглядає зрозумілою, ті, про кого мова піде далі, цілком і повністю випадають з загальної тенденції. Рік 2013-ий кореспондував еміграційним процесам чималу долю безумства. Таке собі легке божевілля, котре охопило приймаючу сторону, і обернулося додатковим стимулом для нових пошукачів.      

Оце і є та «комедія» про яку йшлося на початку. Найостанніший еміграційний «трафік», здається, просто імітує причини й наслідки від’їзду тих, хто зробив це за рік чи два перед тим.

Почнемо зі звістки про надання Францією політпритулку активістці Femen Інні Шевченко. Шевченко відома тим, що, прихопивши «колежанок» і бензопилу на додачу, знищила пам`ятний знак жертвам Голодомору та політичних репресій. Ні в чому не повинний хрест стояв у центрі Києва, і, певна річ, не мав ані найменшого відношення до засуджених росіянок з гурту Pussi Riot, на знак солідарності з якими буцімто й організувався весь цей вандалізм.

В лютому цього року Шевченко покинула рідні пенати і – транзитом через Польщу – опинилась у Франції. Якщо вірити столичній міліції, то вона вже сплатила штраф за свою витівку, а карати ув’язненням хуліганство Шевченко ніхто не планував. У Парижі вона влаштувалась непогано – оселилась у центрі міста, там же відкрила й школу «послідовниць». Це явно не випадок того ж таки Олейникова, який розповідав в інтерв’ю, що на новому місці вимушений усе починати з початку.

У липні 2013-го Інна Шевченко отримала офіційний захист французької влади. Яким дивом вона потрапила у число обраних – загадка ще та. Відразу по приїзді у Францію вона взяла участь в акції Femen у соборі Паризької Богоматері. Представник посольства України у Франції Олег Прензелевич у коментарях «Укрінформу» необачно пророкував «феменші» чималі неприємності – аж до тюремного ув`язнення терміном у чотири роки. Але пан Прензелевич помилився: громадянці Шевченко за танці голяка у паризькій святині не загрожує абсолютно нічого.

Тим часом видання «Контракти» припускає, що Франція вже шкодує про надання притулку Шевченко. Окрім лівацьких настроїв місцевої влади, на позитивне рішення вплинуло ще й те, що прохачка є жінкою, пише видання. Хай там як, а Інна Шевченко отримала і притулок, і свою порцію слави, потрапивши навіть на французьку поштову марку. На що, між іншим, відреагувала у притаманному їй дусі: висловила сподівання, що тепер усі «гомофоби» і «фашисти», відправляючи пошту, будуть змушені лизати їй дупу. А в інтерв’ю BBC заанонсувала «окупацію світу Femen-діяльністю» та «велику жіночу революцію», що станеться незабаром. 

Інша історія пов’язана також із Францією. Нині там чекає притулку колишній генеральний прокурор України Святослав Піскун. Екс-глава ГПУ з родиною емігрував у березні. Як писало агентство УНН, в Україні помічники Піскуна терміново розпродують його майно, зокрема, будинок у Буковелі. А сам він посилається на те, що в Україні на нього чинять тиск через справу ЄЕСУ, котру він закрив у 2005-му. Нічого подібного, каже ГПУ. Жодних справ по Юлії Тимошенко Піскун не закривав.

Власне, в цьому випадку ГПУ не кривить душею. «Закривав справу проти Тимошенко начальник відділу Генеральної прокуратури України на початку 2005-го. Зараз відкрив цю справу теж слідчий Генпрокуратури», – коментував Піскун поновлення слідства щодо ЮВТ. Сказано це було 12 травня 2010 року – в ефірі «5 каналу». При цьому Піскун акцентував на тому, що Генеральна прокуратура має абсолютне право, «як і наглядовий прокурор, який спостерігає за розглядом кримінальних справ», скасувати постанову і почати розслідування наново.  

Вершителям долі на берегах Сени вартувало б знати цікаву цитату від Піскуна, де він говорить про те, що у керівництва ГПУ (мова про той таки 2010 рік) «є чимало доказів», які доводять провину Тимошенко. Франції слід чіткіше визначатись, з ким вона бодай на рівні моральної підтримки – з Піскуном чи Тимошенко. Навіть якщо абстрагуватися від обох персон, сприяння абсолютно «різновекторним» персонажам виглядає щонайменше дивно.

Втім, Інна Шевченко разом з подругами також колись скандувала з даху київського ЦУМу: «Ю і Я – одна х…ня!», маючи на увазі під «Ю» все ту ж Тимошенко, симпатію до якої зараз нібито спокутує Піскун. Але на рішення країни-реципієнта (відносно Шевченко) це не вплинуло ніяк. Що буде з Піскуном – покаже час. На сьогодні є відомості, що прохання останнього про притулок – на стадії позитивного вирішення.

І це при тому, що Піскун (так стверджують джерела) має вид на проживання у Латвії, з території якої він і прибув до Франції. Аналогічний документ має і його кум – скандально відомий ректор Мельник. До речі, про Петра Мельника, слід якого загубився. ЗМІ писали про те, що з Білорусі він подався до Латвії (nota bene!). Хоча потім буцімто знайшовся в Австрії. А у підсумку, цілком ймовірно, Мельник може виринути у Франції, де станеться воз`єднання кумів. Наступним дійством, що можна прогнозувати зі 100-відсотковою впевненістю, буде прохання Мельника про політичний притулок. Якщо Франція задовольнить таке клопотання, це буде вельми симптоматичний крок.  

З проблемою вибору найближчим часом зіткнеться і Угорщина. В цій країні було затримано екс-депутата Олександра Шепелєва з чужим паспортом та кримінальним бекграундом (Шепелєва звинувачують у розкраданні коштів Родовід-Банку). Шкода, якщо Європа зовсім втратить «нюх» на ерзац-біженців й перестане відрізняти політичні причини еміграції від дійсно кримінальних.

Серед останньої категорії осіб прохання про притулок стає таким же модним трендом, як і поява на суді в інвалідному візочку. Таких підозрюваних преса вже іронічно охрестила «параолімпійцями». До їх числа належить, як виявилося, і такий собі Сергій Вальтер – колишній мер Мелітополя. Його, як і Мельника, підозрюють у хабарництві. З останнього суду цього кремезного чолов’ягу забрала швидка. Загалом історія його хвороби є зрозумілою. Неясно тільки одне: у якій країні попросить притулок пан Вальтер?..