Зимовими квартирами стануть холодні бліндажі?

"Ретроспективу" своїх волонтерських місій в АТО продовжую розповіддю про те, як через холодний дощ і повалені дерева пробивалися автомобілі із продуктами та гуманітарною допомогою до бійців ЗРП

Після крайньої (саме так, після початку бойових дій слова «остання» чи «останній» військовослужбовці й волонтери почали уникати) поїздки минуло зовсім небагато часу. У цей короткий проміжок потрібно було встигнути придбати і роздобути чимало необхідних речей, зокрема GPS­-навігатори, в’язані шапки, бензопили, електричний дріт, плівку ПВХ, подовжувачі, спальні мішки, термобіліизну й гумові чоботи. І це лише невеликий перелік речей, необхідних для функціонування навіть невеликих підрозділів Збройних сил України. На Міністерство оборони сподівання марні, нехай би зброєю вояків забезпечили, а генерал у теплому кабінеті не завжди розуміє, навіщо солдатам гумові чоботи чи бензопила.

Знову ледь сіріє ранок… На території військової частини стримано порикує двигун могутньої вантажівки ДАФ. І тут вухо безпомилково ловить звук двигуна ЗІЛ­-130, який виїжджає за ворота. З’ясовується, що цим допотопним автомобілем частина зенітників вирушила на ротацію. Чесно кажучи, стало не по собі. Два рази доводилося їхати автобусом із Запоріжжя в Київ, і після тих поїздок залишилися не найкращі спогади. Але не можна порівняти рівень комфорту в салоні китайського автолайнера із гуциканням на дерев’яних лавах у кузові представника радянського автопрому випуску тисяча дев’ятсот волохатого року, обіймаючи бочку бензину. Та невже чинодрали із Києва не можуть налагодити нормальну логістику для перевезення особового складу тими ж «бусами», яких тисячі гасає українськими дорогами?! Ще й економія пального буде. Але запитання риторичне, і їх тисячі «зависає» в повітрі й Інтернеті.

Дорога до першого пункту призначення у Херсонській області минула без особливих пригод. Україна працює і готується до зими. Дещо одноманітні краєвиди урізноманітнюють малюнки патріотичного спрямування на бетонних парканах та цегляних стінах автобусних зупинок. Значно зросла кількість блокпостів на ключових розв’язках автодоріг. Там несуть чергування не лише міліціонери, але й особовий склад батальйонів територіальної оборони. Якщо раніше службою могли легковажити, то зараз усі знаходяться напоготові.

У розташуванні військової частини наш ДАФ зустрічають радісно. Ще б пак, комусь підвезли передачу з дому, хтось прихопив з собою хитромудру конструкцію для обігріву намета. Хоча з такими штуками потрібно бути вкрай обережними, бо одного разу в топку «буржуйки» одного з наметів плюснули бензинчику, аби швидше розкочегарити примітивний обігрівальний пристрій… Тимчасове солдатське житло горіло яскраво і мальовничо, але дуже швидко. Добре, що солдати встигли вискочити на повітря.

На імпровізованому плацу, посеред наметів та армійських ваговозів, стоїть одиниця автоматизованого ракетно­зенітного комплексу «Оса». Напередодні її притягнули із бойового чергування на жорсткому буксирі. Коли затягували на плац, повністю вийшло з ладу рульове управління. Хоча, як запевнили військові, вразити цілі «Оса» готова. Така біда: те, що стріляє – не їде, те, що їде – не стріляє.

Поки йде вивантаження-­завантаження автомобіля, прогулююся наметовим містечком. Особливих змін у солдатському побуті не видно, але помічаю, що дитячі малюнки, передані воїнам білоцерківськими школярами, вчителями й бібліотекарями, розвішані по наметах і на стендах. Також вони прикрасили солдатську їдальню, щоб військові відчували тепло рідних домівок.

Ночувати довелося у спальному мішку на автостоянці у Мелітополі. Посеред ночі здійнявся справжній ураган і різко впала температура. Інтернет давав дані +4°С. Але, будучи вдягненим у благеньку футболку, автор не замерз. Треба дякувати якісним «спальникам». Тож, шановні читачі, купуючи їх для потреб ЗСУ, вибирайте мішок із комфортною температурою 10­-15°С, інакше бійці замерзатимуть.

Ранковий Мелітополь, як і інші міста та села Запорізької області, являли собою сумне видовище: сірі вулиці, стурбовані обличчя людей, повалені на будинки і впоперек дороги дерева й обірвані електричні дроти. Місцеві жителі повиїжджали легковиками з причіпами на дороги і з пилками в руках розбирали повалені дерева на дрова. До певної пори вдавалося пробиратися через затори, але потім дорогу крізь завали прорізували собі бензопилами.

У Токмаку поперек дороги лежала товстезна осика. Біля неї досить‑таки безпорадно стояли працівники дорожньої служби і «гіпнотизували» повалене дерево поглядами. Дивно, але під дією цих поглядів нічого не відбувалося. Тим часом з обох боків завалу утворився чималенький «хвіст» із автомобілів. Знову довелося витягувати бензопили і сокири. Та от халепа, в пилці закінчилося пальне. Ділитися бензином з нами не дуже поспішали. Чи то всі машини були на газу, чи є інші причини, але минуло більше десятка хвилин, поки літр дорогоцінного пального знайшовся і справи пішли веселіше. Коли вже були зрізані від стовбура гілляки і почав різатися стовбур, лише тоді до нас приєдналися комунальники, і невдовзі осика була розпиляна на акуратні колодки, а дорога звільнена. Усі змокли до нитки, але не жалілися.

Дорогою зустріли наш ЗІЛ-­130, який віз із бойових позицій вояків на відпочинок. Хоча й було холодно, але всіх гріла думка про швидке побачення з рідними. Трохи інший настрій був у тих, хто залишався на передовій. «Зараз ми маневруємо, весь час знаходимося в русі. Відриваємо окопи й бліндажі, але там по коліно води. Є наказ шукати «зимові квартири», тож приглядаємося до нежитлових будинків. Щоправда, там страшенно холодно», – поділився проблемами один із офіцерів.

Дощ січе. Бушлати і бронежилети набрали по кілька кілограмів ваги, пробиті водою аж до тіла, але хлопці завзято перекидають вантаж на свої автомобілі. Хтось уже приміряв гумові чоботи з сухим утеплювачем і поставив у куток кузова деформовані «берці». Сьорбаємо холодну каву, налиту з пластикової пляшки. З приємністю виконую кілька завдань, а саме передаю хлопцям чималу торбу цигарок, придбаних на гроші, які передала Вікторія Карнах, і простий алюмінієвий хрестик. Останнього носила проста жінка під час розстрілу людей на Інститутський, і він допоміг їй залишитися живою. Вона не пожаліла своєї святині й віддала його солдатові, аби й він повернувся додому живим і здоровим.

Стрімко минає година зустрічі, й ми роз’їжджаємося у різні боки. Ми в теплій кабіні, а вони у кузові під дірявим тентом. Думка про повернення додому не гріє, як і чарка горілки, випита «для здоров’я». Поки держава думає про те, що «положено по нормах», нам потрібно подбати і забезпечити захисників понад норми. Кожен із них має відчути, що ними пишаються і про армію народ не забуває.