Відбери віру - зруйнуєш особистість

Як вберегтися від згубних впливів на душу

   Не встиг відійти у минуле штучно створений різновид людського індивіда Homo Soveticus, як його в Росії та в деяких регіонах України замінив новий клон – Homo Putinus. Різні методики впливу на душу застосовувалися для створення цих напівлюдей напівмашин, але підґрунтя залишалося те саме – викрадення або підміна сурогатом релігії, духовної основи кожної особистості, її внутрішнього ядра, внутрішнього стержня, «залізного стовпа і мідяного мура»(Єр.1:18).

   За часів радянської влади все відбулося швидко і «сокирним» методом: храми закрили, релігію заборонили. Якщо формально й існував замінник церкви у вигляді РПЦ, то це був лише відокремлений підрозділ КДБ. Діяла така церква не заради Бога і не заради людини, а на догоду правителям земним.

   Як, зрештою, і в усі часи свого існування. Ще в ХІІ ст., коли Ростовсько-Суздальсько-Муромсько-Рязанська земля почала жити в автономному від Київської Русі режимі, її князі у Владимирі намагалися відтворити другий Київ з другими Золотими Воротами, другою Софією і другим православ’ям. Але якими б старанними не були їхні намагання, Владимир залишився Владимиром – Києвом він не став. Так, як і не вдалося новоствореній церкві передати духовну енергію руської землі. Вона, якщо і відтворювала її, то хіба формально: у традиціях, канонах, догмах, обрядах, зовнішніх проявах християнських свят. Ціль її натомість була зовсім іншою, ніж у Київської Русі: підтримання авторитету князя та збереження цілісності його молодого державного утворення.

   Минали століття. Російська церква проходила через містичний фанатизм Івана Грозного і показову добропорядність та релігійність дворянства епохи Романових. Вона пережила не один розкольницький рух, кожен з яких здебільшого виникав на ґрунті канонічних розбіжностей. Вона з покоління в покоління нав’язувала своїм вірним, що вони – вибрані, що спасіння їхнє – у скрупульозному виконанні обрядів, і що його не існує за межами російського православ’я. Натомість, церква ця, погрузнувши в мертвій букві закону та догоджанні «царям, синам людським», зовсім не працювала над духовною розбудовою вірян.

   Вже у середині ХІХ ст. помічаємо негативні впливи на свідомість російської інтелігенції. Розчарована у російській демо-версії християнства, вона шукає собі нових вчень, які б її уберегли від мінливості світу, від його загроз, які повернули б втрачену внутрішню рівновагу, натомість привабливі ззовні своєю логічністю доктрини лібералізму, нігілізму, матеріалізму ще більше усугубляють духовну кризу.

   Ця демо-версія виключає право вибору, відкидає і піддає анафемі тих, хто оступився, або просто мислячих порядних людей, які не змогли миритися з її фарисейством. Вона засуджує як єретиків деякі протестантські течії, користуючись при цьому їхнім же підходом до гріха: строгою забороною без усяких пояснень. А така диктатура лише посилює переступ і зневіру.

   Критичне мислення прирівнюється до гріха. Навіщо думати? Адже за тебе це робить Патріарх Московський. Замість того, щоб спрямовувати дар мислення у потрібне русло, російське православ’я його відкидає, і він, шукаючи собі поживи, часто сходить на манівці згубних для людини вчень.

   Тому сьогодні, після розпаду безбожницької соціалістичної системи, в час все ще великого впливу в Україні російського православ’я, маємо безліч деструктивних релігійних сект та рухів. Людська природа шукає Бога, але натомість попадає на хитро замасковані гачки тих, які духовне життя інших перетворюють на джерело грошей, слави і влади для себе. Не навчена відрізняти добро від зла, не укріплена у вірі, не просвітлена священними знаннями, людина легко приймає фальшивку: лібералізм та нігілізм – у ХІХ ст., науковий атеїзм – у ХХ ст., «єговізм» та «догналівство» - сьогодні. А далі – прірва, і перш за все внутрішня.

   Жахлива картина постає перед нами, коли читаємо про життя і страждання рабів у Давньому Світі. Їх б’ють, піддають тортурам, продають, змушують виконувати найбруднішу роботу. Раба можна вбити майже безкарно. Але куди гірше рабство духовне, внутрішнє, коли добровільній нарузі піддається безсмертне і найцінніше, що є в людині!

   Християнство, навпаки, цінує свободу вибору кожного і засуджує поневолення людини людиною або будь-чим іншим. «Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей»(1 Кор.7:23), - вчить апостол Павло. Через вигляд поневолення зовнішнього ми лише розмито, немов у кривому дзеркалі, бачимо обриси поневолення внутрішнього. Раб духовний, як і раб тілесний, втрачає дароване Богом право вибору, свобідну волю. Він повністю залежить від свого господаря. Життя його – страх бути покараним, тривога і непевність, внутрішній конфлікт між власними бажаннями та бажаннями того, у чиїй владі він перебуває.

   Щоб уберегти людину від такої катастрофи, Бог дає Мойсеєві на горі Синай Десять заповідей, перша з яких звучить: «Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене»(Вих.20:3). Бог – Творець усього сущого, Люблячий Батько людини, яку створив за Своїм образом і подобою, Який єдиний по-справжньому бажає їй добра, Який сприяє її душевному зростанню та укріпленню. Тому, щоб сформувати ядро особистості – передумову для щастя і захисту від ворожих атак на душу – потрібно триматися лише Його.

   Святе Письмо Старого і Нового Завітів та його вміле, позбавлене егоїзму, гордині, злоби та користолюбства, коментування Отцями Церкви дають людині всі необхідні знання про загрози для її душі, про шляхи їхнього попередження та порятунку від них. Роздумуючи над Божественними Словами, ми кожного разу відкриваємо щось нове і корисне для нашого психологічного розвитку.

   На сторінках Святого Письма ведеться безкомпромісна боротьба з ідолопоклонством різних видів: узалежнення від інших людей, від вигаданих ідей та образів, від речей матеріального світу, від наших природних схильностей. До якого з них воно б не належало, ідолопоклонство є завжди згубним для людської душі. Натомість зціленням для неї є мир із самим собою та з ближніми, любов, вірність Богові та Його Заповідям, чистота, стриманість, молитва, піст, здорове пізнання, постійна не розсіяна увага(трезвіння) до свого внутрішнього стану та зовнішніх загроз. Про цю увагу Христос вчить коротко і авторитетно: «Чувайте!»(Мр.13,37). Сучасні психологи про неї ж стверджують, що вона – головна зброя проти маніпуляції, загрозі якої ми щоденно піддаємося у медіапросторі.