Великий Інквізитор сьогодення

Російське "православ'я" вчора і сьогодні

   Києво-Печерська лавра… Колиска Христової віри на українських землях. Тут, у викопаних печерах, здійснюють свій чернечий подвиг святі Антоній і Феодосій, зовсім не клопочучись зовнішнім світом, далекі від всякої ворожнечі, особливо політичної, і близькі до Бога. Звідси бере початок книга і видавнича діяльність. Звідси за часів Ярослава Мудрого поширюється культура високого зразка по усій Європі, одним з принципів якої є толерантне ставлення до людей, в тому числі й чужинців.

   Києво-Печерська лавра ХХІ ст. Над монастирем стоїть погожий Богом благословенний літній ранок. Іноді тишу розбавляють мелодійні дзвони. У соборі служиться утреня. Ідеш територією святині, і віриш, що тут справді колись посвячували себе Богові гідні люди. Сила їхніх молитов витає над лаврою.

   Раптом з-за одного із віддалених куточків території монастиря чується шипіння змія. На стежці стоїть черниця, через ніздрі якої струменить полум’я гніву. Перед нею молода паломниця смиренно опустила голову, готова сприйняти будь-яке слово Божої слугині за пророцтво. А та, уявивши себе кимось на зразок Ісаї чи Єремії, вирікає: «Украинский язык – не богоугодный язык!» Та навіть більшою за них, бо до пророків промовляв Бог, а до неї – сам Патріарх Кірілл.

   Ще одна українська в давнину святиня – Почаївська лавра. На сходах собору гірко ридає жінка. Причина розпачу – ті, хто насправді мав би йому зарадити, - ченці монастиря, які не прийняли від неї намірення на Божественну Літургію за важкохворого сина тільки через її приналежність до Греко-Католицької Церкви. «Православний листок», який поширюють монахи лаври кишить крикливими безапеляційними заявами: автокефальні, католики, греко-католики – єретики і приречені на вічне прокляття.

   І таке ставлення з боку російського православ’я – не новина. «Усупереч давній програмній імперській політиці Росії щодо Української Католицької Церкви українські громади обстоювали і будуть обстоювати сильну на заході України католицьку церкву грецького обряду, яка не хоче слугувати царям земним і воліє підпорядковуватись Апостольській Столиці, котра має належну повагу до кожного народу, кожної культури і мови і – головне – не втрачає і нині своєї первісної духовної енерґії», - пише про міжцерковні взаємини в сучасній Україні Є. Сверстюк у статті «На святкуванні 1000-ліття хрещення Руси біля пам’ятника Володимирові Великому в Київі».

   Гріх тих, кого Російська Православна Церква зве єретиками в тому, що вони не відпали від Христового вчення про свободу особистості, чоловіколюбство, милосердя, мудрість та тверезий розум. На відміну від прирученої авторитарними режимами різних кольорів – від сповидно віруючого царизму до відверто безбожного комунізму – Російської Православної Церкви.

   Факт її приручення визнають і доводять багато мислячих людей різних епох, адже цьому явищу не сто і не двісті років.

   Досліджуючи відмінність у ментальностях українця і росіянина, М. Костомаров присвячує велику частину своєї праці «Дві руські народності» питанням релігійності одного і другого народів. Головна відмінність між ними – глибинність віри. Українець Божу присутність відчуває серцем, для нього важливі не так церковні обряди і канони, як їхня духовна суть. Тоді, як росіянин споконвіку( з часів відокремлення Ростовсько-Суздальсько-Муромсько-Рязанської землі від Київської Русі на початку ХІІ ст.) підходить до питань віри з формального боку. Для нього головний зовнішній прояв, тому його душа не має коріння. При найменшому сумніві чи перешкоді така людина просто стає безвірною, що пояснює велику владу над розумом народу лібералізму і нігілізму в середині ХІХ ст. та наукового атеїзму за часів радянської влади.

   Російська Православна Церква на догоду земним царям, поширюючи думку про вибраність їхнього народу, намагалася зберегти цілісність російської землі та утвердити владу того чи іншого правителя(Андрія Юрійовича, династії Романових, Сталіна чи Путіна). Звідси – ізольованість росіян, їхнє вороже ставлення до інших культур та релігій, підміна віри в Бога вірою в абстрактне, формальне, догматичне православ’я, гарантом якого є земний володар.

   Російській Православній Церкві в часи радянського тоталітаризму та формально автономному її породженню доби посткомунізму у вигляді українофобської та мізантропної УПЦ МП присвячена не одна праця Є. Сверстюка. Сутність її на цьому історичному етапі він підсумовує словами: «УПЦ Московського Патріархату в Україні – не автокефальна, не автономна і разом з тим не хоче своєї справжньої назви РПЦ МП. У своїй масі то звичайна травмована посткомуністична Церква під суворим доглядом російських спецслужб та антиукраїнських ідеологічних місіонерів».

   У такій Церкві, яка ділить людей на своїх і чужих, яка судить, хто з них гідний перед Богом, а хто – ні, нівелюється друга найбільша заповідь Христа любові до ближнього. А разом з нею і перша, бо неможливо полюбити Того, Кого не бачиш, якщо не полюбиш того, кого бачиш, - людину як образ Божий.

   Дивлячись на служителів російського православ’я, пригадується образ Великого Інквізитора з роману Ф. Достоєвського «Братья Карамазовы». Змальовуючи його, російський письменник і філософ мав на меті явно не розповідь про інквізицію XVI ст. в Севільї, а вкладав у нього близький до повсякдення підтекст. Якби сьогодні Христос прийшов у Росію чи на один з осередків УПЦ МП, тамтешнє духовенство, подібно Великому Інквізитору, засудило б Його на страту за руйнування їхніх власних порядків у Церкві, знаючи і усвідомлюючи при цьому, хто Він.