Нас називають фашистами й карателями - боєць АТО

Хтозна, якби не бойове чергування зенітників, то чи не сипалися б на голови наших військ авіабомби та ракети класу «повітря­земля»?

Ось і знову «перемир’я». Але, які б ініціативи не проголошувалися керівництвом ворожих країн та васалами московського диктатора, маємо розуміти, що тимчасове затишшя (наші вояки гинуть не десятками, а одиницями) покликане для того, щоб перевести подих. І знову волонтери рушають у дорогу.

Цього разу маршрут проліг у розташування дивізіонів Білоцерківського зенітно-­ракетного полку. Його підрозділи виконують завдання по прикриттю повітряного простору України і слугують свого роду стримуючим фактором для авіації російського агресора. Хто знає, якби не бойове чергування зенітників, то чи не сипалися б на голови наших військ авіабомби та ракети класу «повітря­земля».

У рейс вирушаю разом із службою постачання ЗРП багатотонним ваговозом. Везу зенітникам сотню туристичних килимків, зо два десятки спальних мішків. Також маю передати продуктові набори й теплі речі, зібрані працівниками центральної бібліотечної системи міста. 

У наплічнику, напевно, найцінніший вантаж – малюнки і листи, написані малими руками білоцерківських школярів. 

Автомобіль, крім номерних знаків, нічим не відрізняється від цивільних. Водій зосереджений на своїй роботі. Через кілька сотень кілометрів з’ясовується, що Олександр є власником цього ваговоза. Подумалося, що цей чоловік міг би спокійно «відмазатися» від мобілізації, але служить і не скиглить. Хоча питань виникає багато, адже про суму амортизації за використання його власного транспорту, як стало зрозуміло, ніхто не говорить.

Чим ближче до півдня, тим більше на дорогах з’являється техніки з чорними армійськими номерами. Деякі колони зупиняються неподалік населених пунктів та овочевих ринків. На місця торгівлі майже не заїжджають. «Якось зупинилися купити собі овочів, то люди почали тягнути кавуни, помідори, цибулю безкоштовно. Навіть соромно стало. Жінки цілують, хочуть сфотографуватися разом із солдатами», – ділиться спогадами старший автомашини.

Перша зупинка у Херсонській області. Частина вантажу «кочує» на склад, щось додається в кузов. Тут залишаю частину малюнків. Біля імпровізованого плацу оформлено інформаційний стенд, і військові почали приміряти, як би оформити виставку дитячої творчості.

Ночуємо у Мелітополі. Біля воріт аеродромного КПП довго з’ясовуємо з вартовими питання проїзду на територію військової частини. Строковики не пускають нас на аеродром. Стоїмо під невеличким дощем і розмовляємо «за життя». Тим часом із­-за вантажівки вигулькнув моторолер із чоловіком, який лише дивом тримався в сідлі. Густе алкогольне амбре розкривало секрет такої «неврівноваженості». Вартові ледь встигають перехопити п’яничку, і той починає «наїжджати» на юнаків. Обіцяє «… розібратися і зараз же зателефонувати Сєрьоже». Весь час створює конфлікт. Згадую часи армійської служби і розумію, що нічого не розумію. У таких випадках ми заробляли собі відпустки, кладучи нахабу «рилом в землю лежати сумирно!» А тут хлопці зі зброєю не знають, що робити.

Тим часом зенітникам теж набридло спостерігати ганебну ситуацію, і вони втихомирюють «алкаша» міцним словом і погрозою більш радикальних дій. А в п’яти метрах від КПП спостерігається інтенсивний рух через паркан людей, які, за характерними випуклостями у кишенях й пляшками у руках, ідентифікуються покупцями цілодобових кіосків з продажу спиртних напоїв.

«То наші «аватари»! – пояснює причини невпинного «алкотрафіку» один із офіцерів за вечерею. – Вони фізично немовби є, але явно знаходяться в паралельній реальності під впливом алкоголю. Накази не виконують, і ніякі погрози на них не мають впливу». На питання, чи багато таких персонажів, зітхає і махає рукою. Згадуються слова китайського філософа Сунь Цзи про розкладання ворожої армії. Здається, що саме така діяльність проводиться у військах, а військове керівництво дивиться на це крізь пальці.

Наступний день приніс лише позитивні емоції (дорожнього покриття це не стосується). Військовий конвой ми зустріли в одному із сіл на межі Донецької і Запорізької областей. Поки йшло перевантаження провізії, спальників та карематів, трохи поговорили про службу.

«Служити важко, але що поробиш. Особливо відчувається негативне ставлення деякої частини населення Донеччини, – говорить один із офіцерів. – Називають нас «фашистами» й «карателями», кажуть, ніби ми приїхали розстрілювати їхніх дітей, не продають нам продукти в крамницях. Але нічого, переживемо, головне – щоб не було втрат. Воювати ми вчимося на практиці, годі вже й думати про легковажність. Змінюємо позиції, зариваємося в землю. Погано, що немає у нас GPS-­навігаторів, бо мапи застаріли, а дорожніх вказівників немає. Також наближаються холоди, і потрібні спальні мішки й теплі бушлати. Той одяг, який нам видали, зносився, якість у нього жахлива. Краще вже із «секонду» натівську уніформу носити».

Тим часом кілька жіночок, працівниць сільради, приносять чайник окропу і пригощають хлопців печивом. У жіночих очах – смуток і тривога. Невдовзі біля велетенських КрАЗів з’являється чоловік середніх років із бідоном молока, яке також швидко випивається. Чоловік дивиться, як солдати п’ють молоко, і посилає Путіна за відомою усім адресою. А наостанок із ферми, накульгуючи, вийшов дідусь і передав солдатам тисячу гривень. «Зампотех, будуть у нас запчастини!» – радісно вигукнув водій, побачивши купюри.

Ми роз’їхалися у різні боки: хтось – на бойові позиції, хтось – допомагати воїнам. З кожною поїздкою все огиднішими стають чиновникки Міністерства оборони, які б мали зробити все для забезпечення нашої армії зброєю та амуніцією. Жаль, в окопах вони не будуть, але від відповідальності їм не втекти. А ми побудуємо справді народну армію, яка переможе ворога.