Роль Івана Франка в національному відродженні України

Вічний революціонер

Рубіж ХІХ - ХХ століття. Переломна віха української історії: знову Україну розірвали на шматки, знову українці опинилися в різних державах. Асиміляторська політика Росії, її намагання зробити з нас ревних росіян вже не були новиною. Що ж відчував український народ? Невже занепад? Ні. Цей важкий час ознаменувався сплеском національного відродження, спалахом громадської думки, моментом, коли багаття свідомості українців нарешті зайнялося.

Однак не варто заперечувати того факту, що для будь-яких звершень необхідна рушійна сила. На щастя, не всі забули про Україну. Знайшлися мудрі та відважні люди, котрим не байдуже на долю своєї Батьківщини. Саме такою силою стала інтелігенція. І найбільш значимою постаттю серед них, без сумніву, був Іван Якович Франко.

Коли ми думаємо про Івана Франка, у нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої «дух і тіло рве до бою» заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий...

Той корінь бере початок з батьківської хати. Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області. Батько Яків — відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія.

«На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь...Це вогонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя", – згадував згодом поет.

Звичайний сільський хлопець Іван навчався в звичайнісінькій сільській школі. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». Шкільні товариші Івана Франка твердили, що він надто часто поринав у свої думки, не чув того, про що йшлося на уроці. Коли Франко одного разу над чимось замислився, учитель сказав йому: «Ти будеш або великим письменником, або великим багачем, або великим опришком».

1865 року помер батько. У дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мати.

Далі була Дрогобицька гімназія, а згодом і Львівський університет. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Перед цим поліція зробила обшук на квартирі, виявивши революційну літературу.

Національна ідея та переживання про майбутнє українського народу супроводжували Івана Яковича постійно. Він переймався долею українців, прагнув допомогти їм створити самостійну державу. Франко так формулював своє життєве кредо: “Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов’язаним віддати свою працю цьому простому народові”.

Власне, з чого ж почати? Мабуть, з того, що свого часу Іван Якович запропонував свою кандидатуру на посаду професора української літератури Львівського університету. Він блискуче прочитав пробну лекцію, здобув більшість голосів вченої ради, але... Його кандидатуру відхилили "зверху". Причини?  Просто абсурд: "мужик" і "соціаліст" не мав права називатися професором цісарського університету. Та Івана Яковича ніщо не могло зупинити пробуджувати свій народ.

Франкові належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви "українці" замість "русини" – так традиційно називали себе корінні галичани. В "Одвертому листі до галицької української молодежі" Франко писав: "Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів..."

Іван Якович рятував Україну не тільки словом, але й ділом. Саме Франко став сподвижником січових стрільців – це, до речі, той унікальний випадок, за якого держави як такої немає, а армія, яка готова була б відстоювати її честь, є. Однак і це ще не все.

У 1890 році разом з С. Данилевичем і М. Павликом Іваном Яковичем було створено Русько-українську радикальну партію в Західній Україні. Програма цієї партії будувалась на засадах демократії, соціалізму й соборності українських земель. Франко підтримував ідею здобуття автономії у складі Австро-Угорської імперії, а в перспективі ставив за мету здобуття незалежності України. Проголошувалося головне прагнення: пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої мусила би рахуватися влада.

Що вже й говорити про творчу діяльність Івана Франка? Усього за його життя окремими книгами з'явилося понад 220 видань у тому числі більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Лише частина спадщини великого українського письменника опублікована в  50 томах, що є лише половиною творчого доробку І. Я. Франка. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 - перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів.

Такою людиною, як Іван Якович Франко, просто неможливо не захоплюватись. Він уславився в кожній області, за яку брався – як поет, прозаїк, драматург, перекладач художніх творів усіх жанрів; як вчений-історик, фольклорист, етнограф, економіст, історик літератури; як журналіст, літературний критик, редактор і видавець; і нарешті як громадсько-політичний діяч.

« Великий Каменяр», «Вічний революціонер»… Як тільки не говорять про Івана Яковича, проте завжди із беззаперечною гордістю та повагою. Адже йому вдалося неймовірне: пробудити нашу націю, достукатись до її свідомості, запалити вогонь у серцях. А це найважливіше. Коли на рівні свідомості відбуваються зрушення, далі справа лише за одним – за діями. Як і сталося згодом. І за це ми маємо бути вічно вдячними Іванові Яковичу Франку.