Демократія об"єднаних опозиціонерів закінчується там, де починається критика

Українська політика – це сварка Кайдашевої сім»ї, яка стихне, коли груша всохне

Вчора подивилася ТВі. Сьогодні зранку поїхала до Верховної Ради. Не під купол – у парк. Подивитися на акцію під поетичною назвою «останній мирний протест». Не фотографуватися на тлі активістів з партійним прапором – для ЗМІ. З власних переконань підтримати молодих людей, які говорять громадськості про основне: годі чекати, коли у сварці влади і опозиції хтось з них погодиться, що останнє слово вже сказано. Тому що українська політика – це сварка Кайдашевої сім»ї, яка стихне, коли груша всохне.

Учасниці акції вчора були у «Політ клубі» Віталія Портнікова. І цих симпатичних дівчат там, м’яко кажучи, не зрозуміли. Не сприйняли, у агресивній формі намагалися «навчити демократії». Чому чоловіки-представники опозиції разом з ведучим разом перейшли на менторський тон? Вік? Статус? Досвід? Сильніший чоловічий голос? Чи через неприємну тезу про те, що опозиція не безгрішна? Що «тушки» - від неї, що багато втрат демократії і національної політики – через неї. Через торги, через сварки з самим собою, через амбіції, через зради, через брехню.     

Те, що опозиція і влада однакові чи мають багато спільного – думка не нова, як би хтось на намагався бути «святіше Папи Римського». Спільних рис, спільних рішень, спільних інтриг – чимало. Найперше, що спадає на думку, - популізм, притаманний обом, і криза, до якої веде захоплення обіцянками покращення та численні соціальні подарунки.

Вчорашнє ток-шоу ще раз підтвердило, що і в питаннях демократії влада і опозиція не такі різні. Відомий вислів про те, що «русская демократия заканчивается там, где начинается украинский вопрос» отримує новий зміст «демократія опозиціонерів закінчується там, де починається критика». Вони чують лише тих, хто готовий хвалити їхню «непримиренність» чи жаліти їх через несправедливість їхніх поразок.

Я насправді вважаю, що отаборитись під Радою – це громадянський вчинок людей, які мають внутрішню свободу і власну позицію – «проти». А «відпрацювати» під партійними прапорами кілька годин – це «тушкування» громадян з радянською ментальністю. І оплачені акції - теж спільна риса влади і опозиції.

Цікаво, у студії на мене також кричали б, що я – проти демократії, коли я – за вільних громадян?!