Від будяків до зірок

Осінь. Київ. Хрещатик зліва, Хрещатик справа. Два різних українських світи.

  За зверненням трьох комуністів Наливайченка перевіряють на дотримання держтаємниці. Співачка Національної опери назвала українців «бидлом», але тільки тих, які говорять українською та вчать цієї мови її дітей. Комуністи, попри судову заборону, організовують референдум про вступ до Митного союзу. Історичний будинок, де жив Грушевський, зносять заради будівництва «офісу в центрі». Замовник, кажуть, «донецький». Заголовки  новин малюють театр абсурду, ступінь якого наростає, помножується на депресивну погоду і створює важку атмосферу палати №6. Навіть, євроінтеграційні закони, які обіцяють якесь світло в кінці цього мороку, опозиція приймає розгублено, очевидно, не оговтавшись від втрати стратегічної переваги у темі європейської інтеграції. Головній темі на 2015 рік. 

  Сьогодні везла дітей вранці до школи. Слухала інформаційне бла-бла-бла на якійсь безликій фм-ці. Проїжджаю театр російської драми на вулиці Богдана Хмельницького. Фасад рекламує чергову виставу, вирвану з російської культури для втішання ностальгії українського радянського глядача. Спонсор – громадська організація «Руський мір», місто Москва, «справжня» столиця уявної «родіни» для цієї глядацької аудиторії.

  По інший бік Хрещатика проїжджаю повз театр Франка. Тут інший культурний простір. І від цих паралельних реалій, які не мають точок перетину, розриває і розум, і душу.

   Осінь. Київ. Хрещатик зліва, Хрещатик справа. Два різних українських світи.

  Ось вже котрий день згадую прем»єру в театрі Франка – перероблена «Маклена Граса» Миколи Куліша, занурена у сучасність від першої до останньої хвилини, відіграна під назвою «Квітка Будяк». Переписана п»єса молодою українською драматург інею Наталею Ворожбіт. Режисер Станіслав Моїсеєв поставив неординарну виставу - прем’єрою,  першими сценами, оголосивши про кінець юродивого поклоніння, «муміфікації» «класиків української літератури». Він якось дуже мудро уміщує у спектаклі страшну реальність українського сьогодення, не тонучи в ній. Мойсеєв осмислює її через інтерпретацію вистави «Березолю», і це сприймається природно, бо модальність не змінено: не лише Куліш і Курбас, а вся наша література і театр переповнена безвихіддю і соціальним абсурдом. Локація – київська Борщагівка. Театр тіней, відеопроекція, зйомки з мобілки, камери зовнішнього спостереження, вдало підібрана музика посилюють візуальний ефект химерності безцільного буття. Герой Богдана Бенюка порівнює Україну з маршруткою, яка їде невідомо куди і не знає мети свого кінцевого призначення. Пісні Квітки Цісик у постановці створює якийсь неймовірно болючий контраст високого і прекрасного з поразками і порожнечею головної героїні Квітки Будяк, чи її не менш побитого життям оточення.

  Емоційно важко. Філософськи – тонко. Професійно – майстерно і сміливо. Спектакль авангардний, такий, яким би став український театр без десятків років диригування різних міністерств культури і реверансів перед смаками різних радянських керівників, вихованих на одних шаблонах. Таким би був український театр у природній еволюції від розквіту 1920-початку 1930 років. І хай він випростається зараз, бо культура нарешті далека від інтересів влади, младореформаторів та інших «політичних стоматологів». За український культурний продукт більше не будуть розстрілювати – політики на нього просто не звертають уваги, бо не знають його справжньої ціни.

  Просуваючи українське мистецтво до модерних зразків, Курбас і Куліш трагічно загинули за Україну у Сандормоху, в Карелії. Рішенням НКВС, комуністів, їхніх судів - «трійок», виконаними патологічними садистами-офіцерами НКВС. І постановка «Маклени Граси» була врахована на чашах цього вироку. Пройшло понад 75 років, а ми досі блукаємо в абсурді – серед жахливих примар комунізму та Руського міра, і на, що можна опертися у цьому потоці, як не вистраждані сторінки розстріляного українського Відродження.

   Щастя культури в тому, що це нікому сьогодні не треба, і ніхто цим не цікавиться, і влада ще не дотягнула до цього своїх лап і младореформатори зайняті більше дерибаном бюджету і підприємств, а не доходягою під  назвою «культура».