Українська виборча індустрія

Як стримуючий фактор перетворення політики на цивілізоване явище

В українській політиці ми можемо відзначити дві суперечливі тенденції, які пронизують її на всіх рівнях.

З одного боку, всі постійно публічно визнають наявність цілої низки вад, починаючи від клановості, сімейності, непотизму, відсутності мобільності, продажу місць у виборчих списках, перебігання депутатів з фракції у фракцію, наявності депутатів-багатостаночників і т.д. З іншого боку, реально майже ніхто не бажає бодай щось цьому неподобству протиставити.

Приміром, розглянемо ситуацію із списками ”об’єднаної опозиції”, оприлюднення яких викликало справжній скандал у середовищі опозиціонерів. Ціла низка нинішніх депутатів, що не знайшли себе у списках на прохідних місцях, влаштувала з’ясування стосунків, вишиковуючи змови у керівництві БЮТ та ФЗ. Але ніхто з них не згадав про те, що сама виборча система, яка віддає визначення переліку депутатів на поталу партійній бюрократії, а не виборця, є сумнівною.

Ні, вони вигадували різні історії проте, що, мовляв, хтось когось обдурив і т.д.

Як на мене, то нинішня огидна та корумпована українська політика існує не один рік у незмінному вигляді лише тому, що за її рахунок живе та “живиться” величезна кількість людей, серед яких не лише заможні депутати, але й не надто багаті рядові українці.

Приміром, чому у нас продають місця у списках? Офіційна версія – гроші потрібні на проведення виборчих кампаній. Але на що вони йдуть переважно? На бездарну рекламу та не надто фахових політтехнологів, що влаштовують бурі у склянці води.

Але переважно ресурси елементарно розкрадаються у виборчих штабах. Більшість – на найвищому рівні. Меншість – на рівні місцевих осередків. Люди там працюють досвідчені, а тому вміють вибивати собі пристойні неофіційні гонорари на основі підставних агітаторів та наметів. В принципі, ніхто особливо на це і не звертає увагу, оскільки право на розкрадання грошей – найміцніший цементуючий розчин української партії.

Журналісти під час виборів мають змогу розширити перелік власних доходів за рахунок ”джинси” та роботи райтера для якогось штабу. Хтось може попрацювати в якості редактора або кореспондента газети, які виростають перед виборами як гриби після дощу. Загалом, вибори для них – це як ”ялинки” для акторів провінційних театрів.

Існують цілі соціальні касти, які живуть виключно за рахунок виборів. І це не лише відомі політтехнологи, що відпрацьовують солідні гонорари. Це і члени їх команд. Це і соціологи, що заробляють складанням рейтингів (а багато хто – їх “виправленням”). Це численні “рабовласники з громадських організацій”. Мова про різноманітних голів фондів інвалідів, ветеранських організацій, профспілок і т.д. Всі вони активізуються перед виборами, обходячи виборчі штаби, обіцяючи підтримку в обмін на щось.

Зірки естради (і навіть не зірки) вирушають в тури на підтримку різних партій, одержуючи гарантоване працевлаштування та стабільно високий дохід на певний немаленький термін. Рекламники мають гарантований попит від не надто вибагливих клієнтів, яким можна продавати відвертий ширвжиток.

Спортсмени мають змогу конвертувати свою популярність у грошові знаки.

Якісь крихти дістаються і ширшій аудиторії.

Для вчителів вибори – це засіб попрацювати у виборчій комісії на ту чи іншу партію, одержавши копійки офіційно, але значно більше – у конверті (із перспективою значних “бонусів” у разі, якщо правильно порахують голоси).

Маси безробітних, пенсіонерів, студентів і т.д. заробляють під час виборів роздаючи та розносячи різноманітну макулатуру, відстоюючи норму у наметах, працюючи прапорами на мітингах і т.д. Звісно, заробляють вони небагато, але цілком достатньо, щоб радіти самому факту виборів.

Дехто одержує шанси на продуктові набори та інші “маленькі електоральні радощі” (від дармових тонометрів і до велосипедів).

Не важко збагнути, що всім їм потрібні саме такі вибори: тупі, продажні та корумповані, адже від більш-менш порядних політиків одержати значний прибуток важко.

За нормальної, цивілізованої організації виборчого процесу фонду кандидата наповнюються прозоро, а їх використання жорстко контролюється. Навіть найменше нецільове використання може бути приводом для кримінального переслідування. І звідки тоді красти?

Жорстке переслідування підкупу позбавить “доходу” цілі категорії громадян. А “годується” на виборах у нас їх немало.

І кому це все потрібно?

В Україні вибори – це не спосіб заміни еліти, оскільки реально там ніхто нікого не міняє. Це не механізм легітимації влади, оскільки у вибори ніхто не вірить, а владу більшість її просто ненавидить. Це не засіб обрання політичного курсу, оскільки в учасників виборів все-одно немає жодної стратегії.

Це механізм залучення олігархічного режиму широких народних верств до перерозподілу невеликої частини концентрованих у олігархічних руках колосальних капіталів. У багатьох створюється ілюзія, що його беруть “у долю”, і він готовий дерти за цю долю власну горлянку.

Кажете, вам потрібні вибори? Отримуйте вибори! У вигляді кісток з панського столу, за які ви ще будете вдячними.

По суті, це засіб створення тотальної системи кругової поруки, за якої (у тій або іншій мірі)режим купує більшість (бодай за фантики або гречку).

Звісно, такі вибори не можуть бути конкурентними, багатими на ідеї або цікавими. Вони будуть такими, якими вони є. Саме такими вони і задумані, такими вони і потрібні.

За умов патерналістського суспільства, у якому більшість соціальних груп є не активними суб’єктами, а пасивними об’єктами, всі чекають лише на можливість щось “вирвати”, а не творити власну долю.

І запит породжує пропозицію. Формується ціла індустрія,в якій кожен – гвинтик, кожен залучений, кожен розраховує на свою “долю”. До неї вже всіх привчили, видресирували,зробили буденним.

Привчили до того, що кандидати мають роздавати подачки, і багато-хто з виборців просто не готовий сприймати кандидата, що не займатиметься підкупом. Але з іншого боку,чи кожен журналіст буде готовий писати позитив про чесних кандидатів без матеріального заохочення?

Нормальна політика потребує від громадянина затрат. Фінансових (у вигляд членських внесків) та часових (на донесення ідей до інших). Політика по-українські дозволяє всім розраховувати “видерти” бодай щось для себе.

Як думаєте, що з цих альтернатив обере більшість?