Ширка

До невідставки Азарова і після

Хто зараз пригадає, з якими вимогами виходили люди на Майдан-2013?

Спочатку це був Євромайдан. Вийшли журналісти-активісти та мешканці Фейсбука.

Після них перед у протесті повели професійні громадські активісти і студентство. Без політиків. Вимагали підписання Угоди про асоціацію.

Ближче до саміту у Вільнюсі зібрався мітинг у іншому місці й під іншими гаслами. На Європейській площі парламентські політичні партії говорили про вибори, представляли кандидатів на мажоритарні округи, вигукували «Юлі – волю!» та «Банду – геть!». Стандартний набір ніби то колись завершеного туру «Повстань, Україно!». Вимоги відставки Уряду та імпічменту президента тоді здавалися так само недоречним доважком до баласту з інших вимог, які не стосувалися євроінтеграції.

Після побиття молоді «Беркутом» в ніч на 30 листопада вимога залишилася одна: Революція!

Люди нетерпляче слухають довгі промови політиків, перебивають їх: Ре-во-лю-ція!. Відставка президента Януковича виходить на перший план.

* * *

Коли на Михайлівській площі вночі дівчина-волонтер розносила у корзині помаранчі, згадувалася Помаранчева революція. Це було явне запрошення причаститися. Спокуса велика. Тим більше, що у морозяному вечірньому повітрі нарізані помаранчі сильно пахли.

Один з рідкісних випадків, коли можна не погодитися з соціологом Євгеном Головахою. Тиждень тому він заявив, що цьогорічний Майдан менш маніпульований, ніж Майдан-2004. http://grim.in.ua/news/2013/11/26/4692 У 2004 році був загальновизнаний лідер, сильні парламентські партії, явна підтримка мільйонерів – усі можливості для маніпулювання. Проте, здається, тоді для народної ініціативи було більше місця.

От не повірю, що Євромайдан Янукович і його наближені самі організували. Мовляв, для того, щоб спровокувати і так невідворотний економічний крах у країні і перенести відповідальність за нього на опозицію. Не повірю хоча б тому, що Янукович не мислить такими категоріями, як країна, а тим більше – відповідальність за неї. Гроші, влада, безпека (вона ж – збереження першого і другого) – ось і весь його джентльменський набір.

З тих самих міркувань навряд чи можна обмежитися твердженням, що боротьба проросійського та про європейського векторів у його оточенні мимохіть вихлюпнулася на вулицю. Бо вектори ці у їхньому виконанні – чистої води умовність, фікція.

А от у те, що затівалася чергова інтрига, яка переросла своїх конструкторів, повірити легше.

Лікарі і електрики кажуть, що нема гірше, ніж коли одночасно розвиваються дві хвороби або поломки. Тоді їх складніше виявити і правильно ідентифікувати.

Одні розхитують ситуацію заради повернення у владу чи її здобуття. 
Несподівано союзниками у цьому виявляються люди тут і за кордоном, які ніби мали б бути опонентами. Інтереси частини олігархів біля Януковича співпали з інтересами «реєстрової опозиції».
При цьому не гребують підставляти народ, у тому числі - підставляти під кийки. Підставляють свідомо. А у тих випадках, коли несвідомо - не можуть контролювати те, що самі засіяли і виростили.
Другі розхитують ситуацію заради розколу країни. Взяти під контроль її усю вони не можуть. І їхні господарі у Росії зрозуміли вже, що цілу Україну не проковтнути. Що ж, пробують відгризти хоча б частину. За результатами засідань обласних рад на сході та півдні України розколоти країну не вдалося. Підтримав курс на конфронтацію хіба Крим з Севастополем. Проте такий сценарій вперше зі всією очевидністю винесений на порядок денний російської влади.

Тактики обох груп, які розхитують країну, ідентичні. Однією рукою – розхитувати, другою – підставляти людей. Чим більше людей підставляєш, тим більше емоцій та тривожності, тим більша амплітуда розхитування. Чим гірше, тим краще, грубо кажучи.

Тактика традиційна як для опозиційних сил, так і для зовнішніх супротивників. Проте у теперішніх умовах постає великае питання, чи витримає українська нереформована, заржавіла центрифуга такий ритм?

Причини для занепокоєння цілком реальні. У 2004му році Україна була на шляху економічного зростання. У 2013му – спад. І то тоді буквально протягом пари тижнів економічне становище погіршилося настільки, що теперішньому опозиціонеру Арсенію Яценюку в НБУ довелося вводити обмеження на банківські операції.

У 2004му був перший досвід масового народного здвигу. І був він як перша любов. Футбольною мовою, як «відкритий футбол». Або, як висловився колись білоруський тренер Едуард Малофєєв, «щирий футбол». Ніхто не знає, що воно таке, але емоція зрозуміла. 

У 2013му році люди більш зібрані і злі не тільки на владу, але й на весь політичний клас. Замість «Міліція з народом!» кричить міліціонерам «Ганьба!». Вимагають покарання конкретних винуватих і ширшої люстрації.
І опозиція, і влада, здається, переконалися вже, що вони не контролюють ситуацію. Не тільки у країні в цілому, а навіть у своїх лавах. Є надія, що хоч це заставить їх діяти так, аби не довести до громадянської війни та територіального розвалу країни.

* * *

Інформація про те, що парламент може прийняти рішення про перехід до парламентської республіки, пояснює сенс інтриги. Якщо Верховна рада поверне законодавство, при якому роль президента буде меншою, з полегшенням зітхнуть олігархи. Нарешті збудеться їхня мрія – щоб усе у них було і щоб їм за це нічого не було. Для народного контролю вони залишаться недосяжними, як і раніше. А контроль зверху перестає бути для них помітним чинником.

Проте відсутність голосів у Верховній Раді за відставку Миколи Азарова та його уряду вказує на те, що після першого переляку система згову стабілізується.

Тим більше не відомо, чи Янукович настільки ослаблений, щоб прийняти такий сценарій. Якщо це відбудеться, то легітимізація влади олігархів, яка почалася з запровадження так званої конституційної реформи у 2006 році, остаточно завершиться. Мрія, яка виношувалося «любими друзями» Віктора Ющенка, буде реалізована групою Дмитра Фірташа при Януковичу. Симптоматично, що з’єднувальною ланкою виступає Давид Жванія. При Ющенкові він був одним з чинників сильного впливу бізнесу на владу. При Януковичі як голова парламентського комітету готує необхідні організаційні та законодавчі рішення.

Де тут євроінтеграція, запитаєте ви? Загубили по дорозі. Може ще повернуться і підберуть. Якщо зуміють, адже прийняття рішень у коаліціях ускладниться. Проте зрозуміло, що олігархічний обоз живе за своїми правилами.

А де революція? За що на майданах стояв український народ? Революції буде ще менше, ніж євроінтеграції. Опозиція, у якої є свої олігархи, за визначенням не здатна на радикальні зміни. Адже і політики нагорі, і великий бізнес не для того на гору дерлися, щоб щось змінювати. Їх  якраз статус кво цікавить. Гроші люблять тишу, і великий бізнес завжди буде обмежити спроби політичної радикалізації, а тим більше – ротації еліт. Самі ж «реєстрові опозиціонери» не підуть проти їхніх олігархв. Хто ж буде кусати руку, з якої їсиш?

Формально чи ні, але де факто в українському політичному класі утворюється «широка коаліція» частини провладних сил з опозицією. Така одностайність у ширшому розумінні існувала в політичному класі майже увесь період Незалежності за винятком її перших років. Як плюс країна може отримати більшу стабільність. Питання у тому, який стан таким чином цементується. Ми що, дуже щасливі теперішнім життям?

Прикро, що здобувається це ціною відмови від цінностей, стократ проголошених демократичною опозицією. А також – втратою шансу на оновлення еліт. Усвідомлення того, що внаслідок масових виступів нагорі залишаться «ті, що вже були», які, відповідно, і діятимуть «як завжди», розохочує багатьох долучатися до протестів. Політика ще відбувається на вулиці, але вже увійшла у старе річище. Студенти та громадські активісти, ледве проявившись, залишаються поза основними процесами.

Під час акції «Україна без Кучми!» почали говорити не просто про зміну влади, а про зміну системи влади. Що воно таке – оця «система» влади, так до кінця і неясно. Навряд чи перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління після Помаранчевої революції можна вважати зміною системи. Система продовжила працювати на тих самих засадах і з тими самими вадами – корумпованістю, неефективністю. Просто корупція від першої особи держави опустилася на сходинку нижче і розбрелася по багатьох центрах олігархічного впливу.

Спрацює схема з переходом до парламентсько-президентської республіки чи ні, але в українських політичних та економічних елітах зцементовано сильний консенсус навколо слабких реформ. Таким чином, і рокіровка нагорі, якщо навіть відбудеться внаслідок Майдану-2013, може стати черговою зміною персоналій при владі, але ніяк не зміною системи.

Годі  й говорити, яка довга дорога звідси до зміни цінностей. Про цінності ми лише починаємо говорити. А без них нам не тільки у Європі не буде затишно. Без них життя всередині країни годі якісно змінити.

Володимир Кухар, Українська альтернатива