Янукович в контексті культури

Революції на піску свідчать за те, що будь-яка авторитарна влада збудована на піску

Революції на піску свідчать за те, що будь-яка авторитарна влада збудована на піску. Коли українці боролися з Ющенком, вони боролися з актуальними загрозами та загрозами завтрашнього дня: з бюрократичним інтернаціоналом, безособовою диктатурою демократії, з глобалізмом, політкоректністю тощо. 

Поборюючи Януковича, ми вирішуємо завдання, які стояли перед Європою позавчора. В Португалії та Греції подібним переймалися в сімдесятих, у Східній Європі – у вісімдесятих. На Януковичі не прославишся. Імена тих, хто відновлять в Україні демократію будуть записані в історії дуже маленькими літерами.

В Тунісі замість неефективного авторитаризму встановлено неефективну диктатуру партій. В Єгипті замість Мубарака здійснює владу Генеральний штаб (колективний мубарак). Ймовірно, подібне очікує на інші країни арабського світу: заміна огидного на потворне. Поза сумнівом, революція, як секс, сама по собі благо і необов'язково очікувати блага після неї. Окрім того, арабська дестабілізація, можливо, матиме цікаві наслідки щодо геоекономічних змін у ширшому регіоні. Проте, справді новий сенс в цих країнах народиться тільки в тому випадку, якщо ствердяться ісламісти і одержать можливість масштабних соціальних експериментів згідно своїх модерних доктрин.

В найкращому випадку після подолання ментального "януковича" ми матимемо ідеального "ющенка" – в його світлій іпостасі (вже отруєній, але ще не інавгурованій).

Ідеальна Україна – це україномовна Польща. Але польські ідеалісти не відчувають себе щасливішими за українських. А німецькі та французькі – за польських. Для прикладу візьмемо національну культуру, бо її найлегше взяти. Вона деградує скрізь.

В Україні вважають, що національній культурі та самоідентифікації заважає панування на ринку російської попси та бульварщини. Прогресивні київські книговидавці мріють витіснити російське лайно українським лайном. Їм здається, що верхні поверхи національної культури можуть бути збудовані лише на національному плебейському фундаменті. Це вірна, але разом із тим і трагічна думка. Транснаціонального культурного лайна завжди буде більше, аніж рідного. Культурна автаркія так само неможлива, як економічна. Чужого ми завжди будемо носити, їсти, слухати, дивитись, купляти, читати, танцювати більше, аніж власного. Боротьба може точитися хіба що за те, щоб для українців англомовні оригінали заступили свої російські переклади.

Національна культурна місія полягає в тому, щоб привнести через власні видатні досягнення свої національні риси до світового культурного ейдосу. Скажімо, світовий кінематограф – це перш за все американський кінематограф. Змагатися з ним можливо лише на верхніх щаблях. Він панує в сьогоденні, але у вічності скандинавських стрічок залишиться, можливо, не менше, аніж американських.

Зосередженість на вічності, вибагливість, витонченість, елітарність, ефективність – риси, непритаманні широким трудящим масам. Україна можлива лише як аристократичний, отже місійний проект. У мене, для прикладу, сильно псується настрій, коли я помічаю, що мої статті стають зрозумілі інтернет-юзерам. Для націотворення потрібна окремішність. На Північному Кавказі в кожній долині – окремий народ. Між народами – гори. Але весь сучасний світ – рівнина. І бар'єри можливі не вертикальні, але горизонтальні.

Як в родових вежах горців: під час небезпеки, на нижчому поверсі – вівці, нагорі – джигіти, з носом, зазвичай задраним догори.

Нині нація – це місце, де може сховатися особистість, бо в інших місцях у неї проблеми. Все завдання цивілізації – применшити роль особистості, в ідеалі, обійтися без неї. Наші уявлення формуються таким чином, що дозволяють нам нехтувати особистістю. Для прикладу, один з китів сучасної цивілізації – юстиція. Збірка правил і механізм, який автоматично визначає правоту, а частіше – злочинність.

Первісне значення слова юстиція – справедливість. В старі, більш справедливі, часи вважалося самоочевидним, що не буває справедливості, розсіяної в повітрі, окремо від носія справедливості. Найдовше цей принцип зберігався у стародавній кримінальній спільноті, де необхідно було дотримуватися "понять", але розважати й судити "за поняттями" могла тільки людина, наділена особливими якостями, тобто особистість – т.зв. "вор в законі". Падіння якості "ворів" призвело і до зникнення "понять".

На глибоко хибних підставах збудована сучасна система освіти. Вона зроджує ілюзію, що мудрість існує окремо від мудреця. Консерваторії – останній форпост здорового глузду. Там знають, що ноти можна вивчити і самостійно, але просунутись в музиці можливо тільки через просунутого вчителя, який вчить не тільки техніці, але специфічним станам.

Нажаль, диявол ніколи не спить, і навіть серед віруючих поширює думку, що Біблія (текст) дає віру. Це не так, хоча Біблія необхідна. Віру поселяє в серцях харизма вчителя, пророка або апостола, або безпосередньо Бог через чудо, як у випадку зі св. Павлом. Тому ортодокси раніше не вітали самостійного вивчення св. Письма і не квапилися перекладати його з грецької, або латини. Втім, і в Біблії найголовніше – описання особистості Христа, а не моралізаторство.

Глибоко порочній ідеї протестантів, що достатньо домашнього вивчення Біблії, а без особистості єпископа можна і обійтися, відповідає не менш занепадницька думка православних, що особистість єпископа неважлива. Буцімто головне – канонічність висвячення і вірність обряду, а на колекцію смертних гріхів і відсутність харизми предстоятеля не треба зважати, бо це спокуса.

Розповідають, що Ніцше якось спитали, чи ж багато Übermenschів? Що ви! – відповів той – menschів одиниці, решта таки Untermenschі. Одна трудність – це нестача особистостей. Більша трудність – це надмір особистостей. Пенітенціарна система не справляється.

Чи ми воліли б мешкати через стінку з "вором в законі", причащатися у пророка, який змушував би нас роздати гроші бідним, або відправитися до Хрестового походу? Чи бажали б відчувати власну неповноцінність поряд із мудрецем? Чи хотіли б ми депутатства в райраді, головою якої такий собі Робесп'єр (хай він хоч тричі непідкупний), і чи сіли б у тролейбус, де за водія Че Гевара (ще вріжеться в урядовий кортеж)?

Не треба обдурювати себе, у нас нема нації, як притулку особистостей, бо ми не хочемо бути поряд з особистостями. Гадаєте, комфортно було б жити в нації, створеній і очоленій національними героями? Воскресни зараз Шухевич, більшість патріотів емігрували б до Польщі – кому хотілося б бути мобілізованим на Східний фронт відвойовувати українське Приамур'я?

Ще в першій половині ХІХ ст. Дізраелі писав: "нація – це витвір мистецтва і витвір часу... Права англійця на п'ять століть давніші за права людини, що їх проповідують ліберали."

В першій половині ХХІ ст. ми можемо уточнити: нація – це витвір високого мистецтва, а вольності українця цінніші і за "виконавську дисципліну" Януковича, і за "демократичні цінності", що їх проповідують його противники.

Дмитро Корчинський