Проповідь грішника про гріхи

Церква має вимагати в держави – це щоб держава не втручалася в розборки Церкви з тими, хто пропагує гріх

Янукович – не є причиною наших негараздів (він навіть не є головною причиною негараздів Юлії Тимошенко), він їхній наслідок. Кажуть, лікуйте не наслідок, але причину. Це не зовсім вірно навіть у медицині. Проте, цього разу хотілося б зауважити саме на причинах.

Причини – в гріхах. Ми схильні підсміюватися над подібними твердженнями, позаяк пестимо власні гріхи. З усіх християнських практик сповідь – найтяжча, якщо справжня. Саме тому християн менше, аніж храмів, які вони збудували. На цьому можна було б завершувати цю проповідь, бо основне сказано. Проте, загальна дехристиянізація завела так далеко, що більшість із нас уже не здогадується за власну гріховність, отже, не розуміє причин. Не дивлячись на загальне розповсюдження дарвінізму, лише креаціоністи здогадуються, наскільки все ж таки людина є мавпа.

В силу специфіки своїх зацікавлень, я спостерігаю за розвитком українських актуалізованих спільнот. Вони надзвичайно малочисельні. Ми з вами не спроможні безтямно захоплюватися ідеями, або сильними почуттями й віддано служити їм.

Для прикладу, знаєте, скільки в Україні волонтерів, які допомагають порятунку онкохворих дітей (це особливо страшна і кричуща проблема)? Десь чоловік сто двадцять. В середньому по кілька людей на область. Це майже ніщо.

Волонтерів, які б допомагали дітям, хворим на СНІД, взагалі майже немає. На цих дітей у їхніх палатах моторошно дивитися, настільки хвороба спотворює їхні тільця. Не кожен зможе витримати перебування серед них. Я не хочу розкривати ворогу реальну чисельність дієвих націоналістичних груп (хоча, СБУ йому вже все розказала). Ми, українці, в лайні, бо саме там наше місце. У кожній західній країні, яка проблем має в тисячу разів менше за нас, налічується десятки тисяч волонтерів, тисячі громадських організацій, сотні тисяч осіб, які перебувають у тому чи іншому служінні. На них, не на урядах, тримається Європа.

У нас, слава Богові, ще є люди, які хоча й не фанатіють, але час від часу допомагають нужденним і хворим грошима, кров'ю, можливостями. Але мова за тих, хто здатен повсякчас перебувати в служінні. За таких Христос казав, що вони – сіль землі. Дуже мало солі.

Для мене неприємним відкриттям у галузі суспільної моралі була реакція багатьох журналістів та громадських активістів на побиття журналістки Першого Національного каналу Наталки Розинської. Це вже не перший випадок, коли б'ють людей, які конфліктували з ДАІ.

На моє здивування, в суперечці між міліцією та жінкою багато хто (навіть з осіб традиційної сексуальної орієнтації) апріорно співчував міліціонерам. Повідомлення на популярному інтернет-ресурсі "Українська Правда" звучить так: матюкливу ведучу побили у під'їзді. Згодом, слово "матюкливу" замінили на "скандальну". Це трохи підло так писати. По-перше, кожен знає, як важко зберегти адекватність у спілкуванні з працівниками міліції. По-друге, якщо ви вже вирішили давати характеристики персонажам новин, то давайте всім. Пишіть "злодійкувата лідер опозиції перевезена до лікарні", або "пришелепкуватий лідер партії імярек підписав угоду про єдність…"

Я мало знаю за Розинську, лише те, що вона давно в телевізійній журналістиці й на відміну від більшості своїх колег має добре поставлену українську мову та дикцію. Я не знаю, чи є вона донором крові, чи всиновила трьох дітей з сирітського будинку, чи бере участь в акціях на захист політв'язнів (підозрюю, що ні). Можливо, вона не дуже толерантно ставиться до колег, можливо, дозволяє собі занадто яскраво одягатися, можливо, у неї багатий коханець, що дратує багатьох дівчат (а ще більше чоловіків) з телебачення. Можливо, вона занадто гетеросексуальна, що не може не викликати справедливих нарікань у середовищі телевізійного бізнесу, де сексуальні меншини становлять більшість.

Проте, брати і сестри, якщо спостерігаючи конфлікт між репресивною системою і особистістю, ви готові співчувати особистості лише в тому випадку, коли вона ангел, то ви завжди будете на боці системи. Якщо побиття людини в під‘їзді з подачі доблесних керівників ДАІ викликає в вас бажання облити людину брудом, то може ви самі мєнт? Кожний українець у душі – міліцейський сержант, але, принаймні, приховуйте це.

Взагалі, на тлі загальної деморалізації широко розповсюджується міліцейська свідомість. Якщо в західних країнах більшість преси не довіряє репресивній машині, підозрює її в постійному бажанні зловживань, здійснює функцію суспільного контролю над поліцією, то в Україні суспільство радо вітає розширення репресивної функції держави, а журналісти за деяким щасливим виключенням виконують роль добровільних помічників міліції. Це свідчення глибокої моральної кризи.

Теоретично, міліціонер може зробити щось корисне (від сатани теж буває користь, як зауважував Ґете), але міліція в цілому – злочинна організація. Кожен співробітник це знає і підтримує, якщо не полишає служби. Серед повій теж бувають душевні жінки, але не буває цнотливих.

Здавалося б, повстати проти гріха мали очільники нашої церкви. І що ми чуємо?

Голова українських греко-католиків митрополит Святослав звернувся до президента українських чиновників Януковича з проханням щось там забороняти гомосексуалістам: гей-паради, не реєструвати їхніх "церков", тощо.

Митр. Святослав хоче, щоб правоохоронні органи виконували функцію Церкви – воювали з гріхом. Для цього, ймовірно, митрополит має бути трошки мєнтом – стукати на ближніх, забороняти, а якщо знехтують заборонами, порушувати проти них кримінальні справи, чи не так?

В минулому Церква багато разів нацьковувала державу на грішників, але справедливість восторжествувала: гріховна держава скрізь у цивілізованому світі гнобить Церкву. Трахатися в дупу – почесно, відкрито сповідувати віру – заборонено.

Єдине, що Церква має вимагати в держави – це щоб держава не втручалася в розборки Церкви з тими, хто пропагує гріх. Краще б гомосексуалісти заборонили мєнтів, аніж мєнти гомосексуалістів. Бо, як вважали наші батьки, мєнти гірші за гомосексуалістів, не варто до них апелювати. Якщо ми делегуємо міліціонерам справу боротьби з гріхом, то міліціонери потраплять до раю замість нас. Навіщо нам рай з міліціонерами на кожному кроці?

Натомість, митрополит Володимир Сободан вважає, що не можна законодавчо забороняти аборти, що церква має боротися проти них увєщєванієм. Це позиція справжнього антиглобаліста: неможна розширювати репресивні функції держави. Проте, сказавши "А", він не сказав "Б". Якщо законодавчо неможна забороняти вбивства дітей, то тим більше – треба скасувати кримінальну відповідальність за вбивства дорослих. Тільки в цьому випадку можна буде вільно дискутувати без втручання держави: лікарі будуть робити аборти, християни безкарно стрілятимуть цих лікарів, і це буде чесне змагання проповіді з гріхом.

Суспільство та його кращі представники – журналісти, єпископи – давно і незворотно стали на хибний шлях. В подібних випадках стражденне суспільство останні сподівання покладає на єдине, що лишається святим – на армію. Шпенглер каже: "Останнім засобом порятунку завжди буде чота солдатів, яка й збереже цивілізацію". Але, після аморальної заміни в український армії портянок на шкарпетки, в нас більше не набереться "солдатів цивілізації" навіть на одну чоту.

"Він був відданим справі генералом з літературним складом розуму…" - характеристика одного зі змовників проти іспанської республіки. Нам би одного такого. Нажаль, генерали не кращі за єпископів.

Я навіть не знаю, що порадити тим, хто захоче стати на "сяючий шлях". Можливо, для початку треба усвідомити, що не варто тримати вдома одночасно і дітей, і телевізор. Якщо в вас завелися діти, викиньте телевізор. Якщо придбали телевізор, викиньте дітей.

Браття і сестри, я грішний не менше за вас, а подекуди й більше. Я відрізняюся від вас лише тим, що я знаю, що таке гріх й наскільки це страшно, а ви грішите несвідомо. Не грішіть більше, інакше впадете так само низько, як впав я. Тоді вас, можливо, й друкуватимуть на ТСН, але платитимуть так само мало, як мені. І це буде, нажаль, справедливо!

Завершу тим, з чого почав. Що є боротьба проти Януковича? Це боротьба за оптимізацію. За приведення управлінських моделей та управлінської практики у відповідність до європейських стандартів. Це потрібно, але переможете в цій боротьбі не ви, а Європа. Вірніше, її моделі та її практика.

Чи стане внаслідок цього у світі більше українського? Простіше кажучи, чи розшириться українська екзистенція?

Ні. Приклад: Польща. Вона непогано організована, в ній більше справедливості і менше корупції. Проте, чи стало в ній більше польського, аніж у часи Солідарності? Польські націоналісти вважають, що ні.

Гадаю, лише половина вашого часу має приділятися боротьбі проти Януковича (він все одне не помітить різниці), а друга половина – чистому націоналізму, хоча б у формі дрібного хуліганства проти гріха.