Нічийний пацієнт

З жіночого досвіду про народження дитини у вітчизняних закладах охорони здоров’я

Нещодавно я народила дитину. Цей природній жіночий досвід дав мені можливість глянути зблизька на наші заклади охорони здоров’я у багатьох іпостасях. Жіноча консультація, поліклініка, пологовий, і нарешті – нововведений центр сімейного типу. Хитросплетіння державних і приватних агентів, послуг безкоштовних, платних, і тих, які оплачуєш у добровільно-примусовому порядку, відверте протистояння радянської і сучасної практик. Мабуть ні для кого не буде відкриттям те, що я скажу – обличчя нашої сфери охорони здоров’я викликає недовіру, підносить сюрпризи, а часом – відверто лякає. Це не те, що потрібно вагітній жінці і новоспеченій матері.

Українське суспільство ставиться до реформи галузі охорони здоров’я як мінімум скептично. Щоб переконатися, достатньо ввести в Google «медична реформа». Слова типу «ілюзії», «провал», «нищення», «шкода» так і ряснітимуть у заголовках. Коли скепсис переростає у дещо більше, люди можуть вийти на вулиці.

З початку року моніторинг Центру дослідження суспільства зафіксував 39 протестів, які піднімали питання сфери охорони здоров’я. Детальніший аналіз, який я робила в рамках написання річного звіту моніторингу протестів, підтверджує загострення невдоволених настроїв. Так серед протестів найманих працівників у 2010 році лише один відсоток стосувався працівників закладів охорони здоров’я, а у 2011 році цей показник зріс до 5%. У 2011 році розгорнулася політика «оптимізації» галузі, яка часто зводилася до закриття лікарень та поліклінік. У 2012 році «оптимізація» прийняла складнішу форму, яка, тим не менше, не зустріла захоплених відгуків у мешканців міст, де тестується реформа.

23 травня в Києві близько сотні людей зібралися біля дитячої поліклініки Святошинського району, протестуючи проти закриття медичного закладу. В Києві – це одна із перших ластівок у відповідь на тестування чергового витка реформи сфери охорони здоров’я. Конкретно у цьому випадку дитячу поліклініку мають перетворити на діагностичний центр, а дітей – розподілити між центрами сімейного типу.

Один із новостворених центрів сімейного типу обслуговує і наш район. На даний момент у ньому є лише педіатри. І тут два варіанти – або їхні діагнози схожі на гадання на кавовій гущі, або вас із чистою совістю відсилають у інший заклад. У якому принаймні є профільні лікарі. Не те, щоб я не довіряла багаторічному досвіду нашого педіатра, і не те, щоб до іншого закладу далеко ходити, але мій розум наполегливо шукає сенс у існуванні центру. І не знаходить.

Коли ми намагалися розібратися з системою оплати пологів, нам запропонували кілька варіантів. Ми могли просто викликати швидку і їхати у той пологовий, який відповідає за наш район фактичного проживання. Або ж ми могли вибрати інший пологовий, і підписати в ньому картку вагітної, заплативши при цьому «благодійний» внесок і народжувати з черговою бригадою. І останній варіант – вибрати конкретного лікаря і заплатити йому кругленьку суму. Сума виявилася надто кругленька, і ми зупинилися на черговій бригаді. Усе пройшло чудово, але часом мене розбирало на невеселий сміх, коли весь персонал пологового у розмовах між собою називав мене «ничейная девочка».

Медичний заклад, у якому я народжувала, виявився достатньо цивілізованим, щоб поставитися до мене нормально, незважаючи на те, що я була «нічийною». Іншого разу, або іншій людині може пощастити менше. Бо якщо ви не можете викласти кругленьку суму, ви стаєте «нічийним» пацієнтом – і реформа, яку проводить наша влада, цього не змінить.

Адже галузь охорони здоров’я теж нічийний пацієнт. Суспільство усвідомлює необхідність її реформування і влада реагує реформою. Так само я приходжу до лікаря і лікар прописує лікування. Але правильність цього лікування-реформи у даному випадку сумнівна. Бо зацікавленість лікаря у видужанні нічийного пацієнта прямо залежить від професійної порядності, й у випадку її відсутності впевнено прямує до нуля.