Євро-2012 і присмак 90-х

12 червня 2012, 08:19
Власник сторінки
Центр дослідження суспільства, соціолог
0
1954

Чи можуть європейські вболівальники, особливо ті, які приїхали із країн «загального добробуту», відчути інший присмак, анахронічний присмак 90-х, який так яскраво виражений в нашій країні?

Євро-2012 проходить з легким присмаком політичного скандалу. Досить відчутним, щоб всі, хто хотів висловити свій протест проти політики Януковича, залишилися задоволеними собою, і досить легким, щоб не зіпсувати настрою тим, хто просто хоче подивитися футбол. Багато європейських політиків вибрало перший варіант. А от деякі вболівальники з Європи зуміли балансувати на межі, розгулюючи по вулицях із футболками з вимогами звільнити Юлію Тимошенко.

Чи будуть вони здивовані, чи помітять в принципі, наскільки мало підтримки зустріне їхня солідарність з боку звичайних українців? Як показують дані моніторингу Центру дослідження суспільства, хоч акції на підтримку Тимошенко відбуваються із завидною регулярністю (з початку року таких було більше 60), кількість їх учасників рідко перевищує дві сотні людей. Не так вже й багато, зважаючи на роль основної опозиції до влади, яку хоче взяти на себе партія Тимошенко.

Європейський ажіотаж довкола особи екс-прем’єра після її голодного страйку та заяв про побиття не викликає подиву. Права людини – штука серйозна і Захід натренований, щоб реагувати на їх порушення належним чином. Тортури, нелюдське поводження, приниження гідності – ці конвенційні формулювання (особливо якщо їх піднести належним чином) викликають у європейців хвилю обурення, змушують вдаватися до політичної реакції, додати до смаку Євро легкий присмак політичного скандалу. Зрештою, права людини – це так сучасно, якщо не сказати – модно.

А от чи можуть європейські вболівальники, особливо ті, які приїхали із країн «загального добробуту», відчути інший присмак, анахронічний присмак 90-х, який так яскраво виражений в нашій країні?

Можливість відчути його європейці мали, зокрема, 9 червня, коли харківську фан-зону пікетували працівники заводу імені Шевченка і Малишева, до яких приєдналися працівники «Міськелектротрансу». Люди по кілька місяців (а на заводі імені Шевченка – більше року) не отримують зароблені ними гроші. Таке очевидне порушення законів теж, швидше за все, викличе інтуїтивне обурення у кожного громадянина європейської країни, де буква закону вартує трохи більше, ніж у нас. Але чи зможе він ЗРОЗУМІТИ? Як це – жити в ринковій економіці і не мати грошей?

Це частково можемо зрозуміти ми. Багато хто з нас, хто ще пам’ятає 90-і. Кому «пощастило», як мені, народитися у робітничій сім’ї в роки, коли перехід до ринкової економіки ледь не знищив як ринок, так і економіку в цілому.

Обоє моїх батьків працювали на хімічному підприємстві у західноукраїнському районному центрі Калуші – вони не бачили грошей місяцями. Більш-менш достойне існування нам забезпечило село. Там, у родичів, ми брали більшість продуктів харчування. Одяг перешивався зі старого, а одного разу в те ж таки село приїхала гуманітарна допомога з Заходу. Махровий халат, який був у одному із ящиків допомоги, досі висить у ванні батьків. Щодня на кілька годин виключали світло. А холодна вода в принципі була лише кілька годин на добу. До сьомого поверху, на якому ми мешкали, вона часто доходила вже тонким струменем. Із того часу у моєї мами залишилась невротична схильність до економії та народної медицини, а в мене – ніжна любов до гарячого душу – розкоші, якої я не знала до студентських років.

Тому я, як і багато українців, частково можу зрозуміти робітників, які пікетували харківську фан-зону. Але лише частково. Бо в 90-х так жило багато людей, які поступово пристосувалися до агонії економіки «перехідного періоду», навчилися взаємодіяти між собою так, щоб вижити. Сучасні робітники, які місяцями не отримують заробітну платню, почуваються вже інакше. Для них продукти харчування, ліки, одяг – все стає ще менш доступним, ніж було в 90-х. Адже тоді бартер був звичним механізмом отримання майже будь-яких товарів і послуг, а зараз майже все купується за гроші, яких у них немає. Мені важко уявити їх побут, що вже казати про європейських вболівальників, які можуть собі дозволити потратити чималі гроші на дорогу та квитки на футбольний чемпіонат.

Мені важко уявити, наскільки приниженою почувається людина, яка живе в сучасній Україні без грошей, хоча чесно заробила їх своєю працею. А таких людей чимало. Аналіз протестів найманих працівників, який я робила для річного звіту Центру, показує, що в 2011 році відбувся 81 протест, на якому працівники вимагали виплати заборгованості (що становить 35% всіх протестів найманих працівників). З початку 2012 року протестів з такими вимогами було вже 46. Всі ці люди знову і знову переживають свої особисті 90-і, при цьому залишені сам на сам із реальністю периферійного капіталізму, де платити треба навіть тоді, коли платити начебто й не треба.

Євро пройде, осівши тонким шаром купюр у кишенях чиновників. Європа поїде на Захід і можливо буде від нас ще далі, ніж була до цього. Адже до стандартів життя європейських країн "загального добробуту" наближають не футбольні чемпіонати. І нічого не зміниться, поки для значної частини українських громадян реальність 90-х буде чимось більшим, ніж просто спогадом.

Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.
РОЗДІЛ: Гости Корреспондента
ТЕГИ: протести,Євро 2012,робітники
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.