Українські дороги і мрія про небо

Жалюгідний стан українських доріг та очевидний занепад інфраструктури громадського транспорту викликає обурення у багатьох. Але чи часто це обурення виливається у вуличні протести?

Нещодавно у мене з’явився чотирьохколісний «транспортний засіб» - дитячий візочок. Цього вистачило, щоб більше й повніше відчути, що дороги та тротуари у нас не для людей. Особливо я ненавиджу розриті ямами відрізки, на яких трясе так, що дитина прокидається. І водіїв, які залишають машини на тротуарі так, що пройти важко, не кажучи вже про проїхати візочком. У такі моменти я знову, як у дитинстві, мрію навчитися літати.

Можна припустити, що поганий стан українських доріг докучає навіть віце-прем'єр - міністру інфраструктури Борису Колеснікову. Не дарма ж він знає, що «Нові «мерседеси» теж ламаються». Ще б їм не зламатися на наших дорогах, де часом проїхати безпечно можна хіба на танку. На щастя високопосадовців, для них мрія про небо не така далека, як для більшості українців. Декому з них навіть вдалося здійснити цю мрію – ціною 17 мільйонів наших із вами податків.

Творчо підійшли до протестів активісти, які обмальовували ями на дорогах білою фарбою. Сліди їх діяльності можна було побачити зокрема в Одесі, Сімферополі, Нікополі, Севастополі. І хоча моніторинг Центру дослідження суспільства не зафіксував повідомлення ЗМІ про таку активність у Києві, у дворах поблизу мого будинку ями теж певний час були обведені білою фарбою. Між іншим, і тут не обійшлося без бажання політиків осідлати вуличну активність: перші дві акції були позапартійними, а потім партія УДАР скористалася ідеєю для свого піару.

Так у великих містах одним поштовхом відбулася серія протестів проти поганого стану доріг. А тим часом у менших населених пунктах, де ця проблема набуває катастрофічного характеру, люди виходять на вулиці давно і регулярно. Мешканці сіл часто кооперуються, об’єднані спільною бідою. Зокрема, 14 квітня до райцентру Сколе на Львівщині приїхали мешканці чотирнадцяти гірських сіл, які намагалися дати владі зрозуміти, що без нормальних доріг розвинута туристична індустрія залишиться лише мрією.

І якщо поганий стан доріг ще може якось вдарити і по особистих інтересах високопосадовців, то інфраструктура та якість громадського транспорту їх не стосується. Якщо вертольоти – привілей для еліти еліт, то «Мерседесів» вистачить на них усіх. А от тим же селянам відсутність регулярного і доступного сполучення серйозно вдаряє по добробуту. Оскільки в селах нормальної роботи дуже мало, вони вимушені шукати її у містах. Без громадського транспорту у них два варіанти – купити авто, або переїжджати в місто. Перше через фінансову скруту для багатьох залишається мрією. А друге – один із чинників вимирання українських сіл. Тому можна зрозуміти мешканців села Збиранка Львівської області, які двічі перекривали дорогу, вимагаючи регулярного автобусного сполучення.

Чергова «оптимізація» вивела проблему транспортного сполучення на національний рівень – політика скорочення поїздів «Укрзалізниці» обурює багатьох, але, як не дивно, протестів з цього приводу майже не було. Незважаючи на наступ на зручні нічні поїзди і те, що на деякі напрями квитки неможливо купити навіть за місяць, наш моніторинг зафіксував протести проти «оптимізації» залізниці лише в Херсоні та Маріуполі. Нові імпортні поїзди – ось все, що може дати у відповідь влада. І хай нічні плацкартні вагони – не транспорт моєї мрії, але вони дають змогу заробітчанам їздити у великі міста, а студентам – додому.

У Мексиці пасажирські поїзди не існують як явище. Після приватизації залізниці вижили лише вантажні перевезення, а власники автобусних компаній користаються цим, щоб впроваджувати такі ціни на квитки, які забажають. Україна, силами влади, впевнено крокує в цьому напрямі. Здається, що влада не розуміє або не хоче зрозуміти, що інфраструктура вимагає стратегічного планування, вона – кровоносна система всієї економіки. Її якість та доступність впливають на мобільність товарів та робочої сили, на ту ж інвестиційну привабливість, про важливість якої так часто люблять повторювати високопосадовці. У руках приватної компанії в умовах сучасної України, де «бабло перемагає добро», інфраструктура неминуче деградує, бо короткотермінові цілі отримання прибутку матимуть більше значення, ніж довготермінові цілі економічного розвитку. Але не менш неминуче інфраструктура деградує в руках неумілих управлінців, корумпованих чиновників та тиску приватного лобі.

Якщо вина влади у деградації дорожнього полотна і транспортного сполучення очевидна, то її вина у двох інших бичах учасників дорожнього руху наголошується не так часто. Ці два бичі – порушення правил (в тому числі паркування) та безкарність злочинів на дорогах – теж регулярно викликають акції протесту. Протест проти порушення правил дорожнього руху і хамства на дорогах буквально на цих вихідних пройшов у Луганську, а не так давно в Дніпропетровську протестували проти стихійного паркування у центрі міста. А проти свавілля та безкарності на дорогах останній протест, який зафіксував наш моніторинг, відбувся наприкінці квітня знов-таки в Луганську, де мажори збили людей на пішохідному переході.

Можна сказати, що влада не винна у тому, що люди порушують закони. Але як би мене не бісили ті, хто паркуються на тротуарах та газонах, я розумію, що часом їм просто ніде паркуватися у великих містах України – ця частина транспортної інфраструктури теж залишилася поза увагою держави. І формально лише влада має право покарати мажорів-убивць. Замість цього її представники часто і без докорів сумління облаштовують незаконні місця для паркування, самі порушують закони і стають учасниками скандальних ДТП з легкістю уникаючи покарання.