Розвінчання ідеалів та демонів: реалії репресій в Україні та світі

Наскільки краще бути рядовим учасником акцій протесту у "демократичних" країнах, ніж в Україні?

Панівні політичні теорії сходяться на твердженні, що політична монополія призводить до зловживання. Але логіка мейнстріму не часто доходить до думки, що концентрація права на застосування фізичної сили і примусу теж призводить до зловживання. А ця монополія належить правоохоронним органам кожної держави.

І тут, здавалося б, логічно писати про зловживання правоохоронних органів Росії, Ірану, КНДР. Про зловживання монополією на насильство цими державами прийнято говорити – це санкціонована критика статусу-кво. Але монополія призводить до зловживання як така – не зважаючи на тип правління. Допустимі лише певні варіації. Напади поліції на мирні демонстрації по всьому світу – звична картина, яку побачать всі, хто хоч трохи поцікавиться темою. Постійні сутички з поліцією в бунтівній Греції, масові арешти учасників студентських протестів у Канаді, нещодавні сутички шахтарів з поліцією в Іспанії – це лише те, що приходить на думку в першу чергу. Як влучно сказано в афоризмі, який останнім часом блукає Інтернетом, «Митинг — это конституционное право, являющееся административным нарушением и карающееся, как уголовное преступление».

З цим твердженням не може не погодитися наша опозиція. Адже останнім часом вона на власній шкурі відчуває монополію влади на насильство та примус. За даними нашого моніторингу, лише за минулий тиждень у зв’язку з протестами довкола мовного питання на її представників було заведено кримінальні справи за протистояння з Беркутом у Києві та за блокування роботи обласної держадміністрації у Львові, затримано міліцією в Миколаєві, їх офіс намагалися обшукати в Черкасах, учасника голодування під Українським Домом викликали на допит, учасницю – намагались допитати прямо в лікарні.

Але, незважаючи на враження, яке намагаються створити опозиційні партії, останнім часом влада не стала більше зловживати своєю монополією. Навпаки – середня кількість негативних реакцій, у порівнянні з попереднім роком, зменшилася. Якщо у 2011 році на кожну сотню протестів припадало 19 негативних реакцій, то за перше півріччя 2012 року – тільки 17. А кількість негативних реакцій на протести довкола мовного питання ще менша – 16 на сотню. Я не хочу сказати, що це мало чи нормально, але тенденція явно не така, якою її хоче показати опозиція.

Та й не опозиції критикувати владу за зловживання монополією на насильство та примус. Адже вона так само хоче прибрати цю монополію до своїх рук, прийшовши до влади, і так само зловживатиме нею. Хтось може сказати, що опозиція орієнтується на Захід, а влада на Росію – і це створює фундаментальну різницю у їхніх підходах до мирного протесту. Так, створює. І ця різниця може бути суттєвою – на Заході протестуючих зазвичай «пресують» лише на вулицях безпосередньо під час протестів, а в Росії мова іде про систематичне переслідування інакомислячих.Та й з точки зору репресій наш режим залишається бляклою копією північного сусіда – хоча затримання, арешти та складання адмінпротоколів і є найпоширенішим типом негативних реакцій на протести (з початку року – більше чверті всіх реакцій), більшість затриманих відпускають без будь-яких реальних наслідків.Безпосереднє фізичне протистояння під час протестів йде на другому місці разом з судовими заборонами – і ті, і інші становлять по 14% від негативних реакцій.

Іншими словами, якби у нас було «як на Заході», то можливо Юля і Юра не сиділи б в тюрмі. Але також можливо, що звичайним громадянам протестувати під Українським Домом було б набагато небезпечніше і безпосереднє фізичне протистояння стало б основною негативною реакцією на протести.

Не вірите? Все ще ідеалізуєте Захід і його підхід до «прав людини»? Мене від ідеалізації колись врятувала одна цитата. «Жоден уряд світу не мирився б із тим, що головна площа його столиці вісім тижнів окупована десятками тисяч демонстрантів», – заявив знаменитий держсекретар США, лауреат Нобелівської премії миру Генрі Кіссинджер, коментуючи події на китайській площі Тяньаньмень у 1989 році. Тоді під час розгону мирного протесту загинули сотні людей. І, виправдовуючи дії уряду, один із найвідоміших політичних речників Заходу, протиставив право уряду на площу столиці і право тисяч громадян на протест. Дуже промовисте протиставлення.

Плачучи за правими ідеалами державників, такими як Тетчер і Піночета, наша радикально права та центристська опозиція забуває про війну, яку «залізна леді» оголосила шахтарським протестам у своїй країні та про тисячі тих, хто загинув і пропав безвісти за часів режиму чилійського диктатора. Незважаючи на те, що велика частка репресивних дій правоохоронних органів в Україні спрямована на опозицію, у порівнянні з тими режимами, вони насолоджуються нечуваною свободою.

Хоча я можу припустити, що однобокого сприйняття тут немає і опозиція не відмовилася б від усіх атрибутів правління «залізної леді» та чилійського диктатора. Зрештою, чи не мріють радикальні праві про те, щоб очистити країну від «комуняк», а центристи – про «сильну руку»?