Ліцензована опозиційність

Та порядок поширення ліцензій

В Україні бути опозиціонером одночасно і вигідно і не вигідно.

Вигідно тому, що опозиційність завжди забезпечує певний, стабільно високий рівень політичної підтримки.

Владу в Україні не люблять усі. Громадяни поділяються на кілька категорій: 1) влада та люди, якій її підтримують, оскільки самі “в долі”; 2)  люди, яким байдужа політика та будь-яка влада; 3) люди, які не люблять владу.

Перша категорія не настільки вже й мала, як могло б видатися на перший погляд. Просто “доля” у кожного своя. У когось – субвенція з бюджету, а у когось – пакет гречки та банка шпротів.

Але, у будь-якому випадку, за владу завжди голосує меншість, і у цьому політична вигода опозиційності – претендувати (потенційно) на більшість голосів.

Але бути опозиціонером не вигідно, оскільки реальна опозиційність направляє проти того, хто її проголошує, весь механізм системи, якій він має опонувати. Нещодавно система, на прикладі В. Гончаренка показала, що буває з тими,хто є справжніми опозиціонерами, тобто протистоїть існуючій моделі ухвалення рішень, вказує на гострі суспільні проблеми, закликає суспільство до змін.

І тут питання не тільки в адміністративному тиску або репресіях, але й у можливостях доносити свою позицію, адже інформаційні засоби жорстко контролюються. Всі основні телевізійні канали належать кільком олігархічним медіа-холдингам, а інші – державі або її інституціям. Незначна частина інформаційних джерел, що перебувають поза прямим контролем, витіснені у супутниковий та Інтернет маргінес.

Ти можеш бути як завгодно опозиційним, але для того, щоб конвертувати ці опозиційні настрої у електоральну підтримку, треба, щоб хтось про тебе знав. А дізнатися можуть лише через олігархічні канали. Тобто боротися з “олігархічним режимом” та розраховувати на масову підтримку можна лише завдяки санкції самого олігархічного режиму.

Ситуація парадоксальна: опозиція – потенційний лідер електоральних змагань, але шлях для реалізації такого потенціалу лежить лише через владні інформаційні канали.

Очевидно, що це не могло не призвести до “ліцензування” владою опозиції, що дозволяє через видачу “права на критику” влади контролювати політичний процес.

Суспільство хоче критики? Хоче сублімувати своє невдоволення власним життям?

Без проблем, ми йому надамо таку можливість, і навіть запропонуємо безліч різноманітних варіантів. Як у “конкурсі талантів”. Спершу кулуарно відберемо співаків/танцюристів або акробатів, а потім винесемо обрання з них “найкращим” на розгляд публіки, і навіть примусимо усіх вболівати за наші креатури.

Видамо ліцензії на опозиційну діяльність, а всіх інших неофіційно оголосимо "браконьєрами", і будемо переслідувати.

На даний момент центральні канали телебачення переповнені різного роду опозиціонерами. Всі вони самовіддано критикують владу, але коли я їх бачу, то згадую слова В. Пелевіна:  “какие бы слова ни произносились на политической сцене, сам факт появления человека на этой сцене доказывает, что перед нами блядь и провокатор. Потому что если бы этот человек не был блядью и провокатором, его бы никто на политическую сцену не пропустил — там три кольца оцепления с пулеметами”.

Очевидно, що коли ми бачимо численні коментарі “опозиціонерів” у державних ЗМІ, прямі трансляції їх партійних з’їздів, спеціальні програми, присвячені критиці уряду, діалогу з громадськістю і т.д. Невже хтось повірить, що олігархічний режим допустить можливість пропагувати свої ідеї засобами підконтрольного телебачення тих,хто може олігархічному режиму бодай чимось зашкодити? Отже, у цьому випадку ми маємо справу із “ліцензованою опозицією”.

Приміром, "Україна Вперед" одержує ліцензію на "лібеальну критику", КПУ - ліво-комуністичну, Радикальна партія - радикал-популістську.

"Ліцензована опозиція" - це опозиція, що має ліцензію на критику через центральні державні та олігархічні канали телебачення.

Мабуть, кожна “ліцензія” має свої власні умови, але можна виділити певні загальні риси, що характеризують “ліцензовану опозицію”.

1. “Ліцензована опозиція” завжди критикує прояви, але не саму сутність явища. Приміром, вони можуть критикувати “олігархічний режим”, але чомусь забувають про його основи – власність олігархів на велику промисловість,одержану у результаті нелегітимної приватизації початку 90-х. І це зрозуміло, адже заклик, який хоч у чомусь зачіпає гроші олігархії,  автоматично перетворює опозицію з ліцензійної на браконьєрську, яка зазнає переслідувань. Можуть говорити багато про пенсійну реформу або низькі зарплати, але забувають про несправедливу систему перерозподілу між власниками виробництва та робітниками. Можуть кричати про знищення корупції та необхідність “пересаджати” корупціонерів, але скромно мовчатимуть про систему корупції, в якій кожен бюрократ має “заносити долю” безпосередньому керівництву. Можуть довго розповідати про нечесних суддів, але мовчать про систему, що їх породила.

2. Гучність та різкість критики ліцензованої опозиції залежить від того, як оцінюються її потенціальні можливості бути конкурентами нинішній владі. Приміром, дехто може дуже гучно кричати на центральних каналах, переходячи ледь не на нецензурщину, якщо ні в кого немає сумнівів, що він не є конкурентом ні діючому президенту, ні його партії. Наприклад,є занадто маргінальним політиком, має дуже неоднозначну репутацію, очолює партію (крайньо-ліву або крайньо-праву), що не сприймається більш ніж половиною виборців. Чим політик потенційно серйозніший, тим м’якішою має бути його критика.

3. Об’єктом критики можуть бути призначені чиновники, але ніколи – основа влади. В нинішніх українських умовах – президент. Думаю, що всі помітили, якої жорсткої критики з усіх сторін зазнає зараз уряд на чолі з прем’єром. Причому, більша частина ретранслюється по центральним ЗМІ. Нічого дивного у цьому немає, адже прем’єр в наших умовах – фігура залежна та легко змінювана (без найменших наслідків). Інша справа президент, який санкціонує всю владну вертикаль, і заміна якого може призвести до серйозних наслідків. Тому він залишається поза критикою ліцензованої опозиції.

За часів СРСР влада постійно була змушена доводити, що вона – найкраща в світі, що було досить важко. Оточена ліцензованою опозицією пострадянська влада не має цим перейматися. Їй достатньо довести, що вона краща за тих, кого вона ж сама обрала собі в опоненти. В цьому – головна задача системи “опозиційних ліцензій”.