Відповідальність чиновників за слова

Як ознака цивілізованого суспільства

Новина надійшла з Боснії та Герцеговини, де відставка загрожує міністру, який дуже невдало пожартував, запропонувавши співгромадянам менше їсти у період кризи.

Звісно, і суспільна реакція, і реакція в самому уряді не забарилася.

І це зрозуміло, адже політик – публічна особа, а тому має думати про те, що говорить, та про можливі наслідки вже сказаного.

Щоденно із усього світу надходять повідомлення проте, як черговий міністр або інший високопосадовець змушений залишити свою посаду у відповідь на ті чи інші необачні вислови.

Здебільшого, це просто не дуже продумані та вдалі фрази.

Глава Міноборони Японії Фуміо Кюма залишив свій пост після того, як необачно назвав бомбардування Хіросіми та Нагасакі неминучими та такими, що врятували Японію від захопленням СРСР. Колишній прем’єр німецької федеральної землі Баден-Вюртемберг Г. Еттінгер був змушений залишити свій пост 2007 року, після того як назвав одного зі свої попередників Г. Фільбінгера “борцем з нацизмом”, у той час як пресі стало відомо про підписи Фільбінгера на вироках часів 2 світової війни. Японський міністр Єсіо Хатіро залишив свій пост після того, як він необачно порівняв населені пункти поблизу АЕС Фукусіма 1 із “містами смерті”.

Часто йдуть у відставку за безпідставні звинувачення, що не підкріплені фактами. Так, Міністр оборони Ірландії Віллі О’Ді залишив свій пост, після того, як безпідставно обвинуватив члена муніципальної ради в організації борделю.

Звісно, багато-хто змушений йти з політики через брехню. Так, 2012 року британський міністр Кріс Хьюн подав у відставку після того, як була викрита його брехня. Зокрема, він перевищив швидкість на власному автомобілі, але провину на себе взяла його дружина.

Але іноді міністри залишають свої пости не через те, що сказали, але через те, що промовчали.

2010 року японський міністр юстиції Мінору Янагіда був змушений залишити свій пост через те, що у своїх коментарях для преси часто уникав відповідей на прямі запитання, обмежуючись загальними фразами.

Все це, нагадаю, стосується речей, які у нас би назвали дрібницями. Нічого ж страшного не сталося? Ну пожартував він необережно. Ну сказав щось не дуже вдале. Не вкрав же щось, не вбив?

Але, тим неменше, за це справді залишають пости, залишають політику.

І причини для цього цілком очевидні.

Кожен політики, що вліз у подібну халепу, розуміє, що це йому просто так не минеться. Преса, одного разу узявшись за проблему, не випускатиме її зі своїх рук до тих пір, поки не знищить його політично. І громадськість буде її цілковито підтримувати, тому рейтинг тієї політичної сили, яка має у собі таки “сумнівний елемент”, буде постійно падати. Тому набагато простіше та вигідніше вирішити проблему відставкою. Так політик уникне уваги та матиме шанс ще колись повернутися, і не втратить зв'язок з політичною силою, яку він підставив, та яка втрачатиме через нього бали.

Все це демонструє зв'язок влади та суспільства, а регулярні відставки – своєрідний ритуал демонстрації того, що суспільна думка має значення.

І навіть в Індії, що не належить до числа найрозвиненіших держав, міністри йдуть у відставку через те, що дивляться на робочому місці сумнівне відео, а не подають за це до суду на журналістів. Бо думають про репутацію та можливі політичні наслідки.

Що у нас?

Один український міністр вважає, що краще вчаться некрасиві студентки. Інший має звичку називати громадян “лошками”.

Прем’єр вважає, що громадяни мають вирішувати свої проблеми за допомогою лопат.

Жодних наслідків це ні для кого не мало і не має. Це взагалі нікого не обходить і не цікавить.

Більше того, оскільки громадяни України часто мислять категоріями не здорового глузду а нав’язаними шаблонами політичної боротьби, то вони часто виправдовують політиків, що сказали щось не те.

Найпоширеніші виправдання: 1) а “ваші” були ще гіршими; 2) а що такого, він же нікого не вбив; 3) з кожним може трапитись; 4) це все журналісти винуваті, невірно спитали; 5) це провокація Моссад/ЦРУ/марсіан; 5) він гарна людина і підвищив пенсію на 20 гривень; 6) він не вміє говорити, адже дуже добре вміє працювати і т.д.

Мабуть, ніде так заповзято не виправдовують улюблених політиків, як у нас. І голосують за них з разу по раз, що б ті не казали та не робили. Хіба неідеальний народ?

Звісно, в таких тепличних умовах татуйованої критики, не формується навіть натяку на традиції відповідальності політиків за те, що вони розповідають публічно. Та й взагалі – відсутній натяки на те, що політики є справді публічними особами, найманими громадянським суспільством та відповідальними перед ним.

І це переростає у тотальну безвідповідальність, що і виражається у непотизмі та кумівстві, корупції та тотальній безвідповідальності. Починається все це з того, що ми дозволяємо політикам брехати та викручуватися, ображати власних громадян без найменших наслідків, хоча саме від громадян вони одержують свої мандати на управління, та мають перед ними відповідати.

Якщо політик не думає про те, що він говорить, то це значить, що його повністю не обходить думка тих, до кого він звертається. Значить, він не вважає їх достойними уваги та зусиль. Як у нас прийнято називати таку мовчазну та покірну масу?