Велика таємниця, яку розкриває перед народом реклама ПР

Або підтекст одного ролику

Думаю, усі, хто хоча раз вмикав телебачення за останній час, неодмінно бачили ось цей ролик.

Загалом, нічого цікавого. Попередники та їх “жахіття” і т.д.

Але привертає увагу наступне. Автори даного сюжету прозоро пов’язують зростання пенсій та інших соціальних виплат із ціною на російський газ.

Мовляв, не настільки високі пенсії? Це все через дорогий газ. Все пішло на нього.

Дивно, але головними споживачами природного газу в Україні є Міненерго (теплові електростанції), металургійна промисловість, житлово-комунальне господарство і хімічна промисловість (виробництво карбаміду, аміаку, аміачної селітри тощо). Металургія і хімія вже давно належать надзвичайно талановитим вітчизняним бізнесменам. Щодо ТЕС, то процес теж успішно рухається.

Який-небудь наївний іноземець, побачивши вищеназваний ролик та вивчивши економіку України, міг би задуматись над тим, як це може бути залежна доля державних пенсійних виплат від приватних бізнесових структур. Держава що, фінансує приватних підприємців?

Саме так. Закупаючи газ закордоном, “Нафтогаз” постачає його зацікавленим підприємствам, але грошей за це не отримує. Зокрема, лише 24 травня 2011 року ВР списала 24 млрд. гривень “газових боргів”. Та й процес триває і після цього, але в інших інстанціях. Наприклад, вже цього року суд списав півмільярда газових боргів з Сєверодонецького підприємства “Азот”. Навіть на першій сторінці офіційного сайту даної структури ясно, що належить воно дуже поважній людині.

Знаю, що мені почнуть розповідати проте, наскільки важливо утримувати та підтримувати підприємства на кшталт “Азоту”, а також про тамтешніх працівників, яким слід допомагати. Так от, держава, фактично, подарувала підприємству півмільярда. На 8,5 тис. працівників це становить по 60 тис. гривень на кожного. Себто, десь по 5 тис. гривень щомісяця. Навіть по київським міркам – непогана зарплатня. Виходить, що державі значно вигідніше не утримувати подібні підприємства, а виплачувати гроші робітникам у вигляді субсидій.

Ще будуть розповідати про колосальні податкові відрахування, але проблема у тому, що наші улюблені “ефективні власники” як раз полюбляють не сплачувати податки, а виводити гроші в офшори. Тому офіційно вони усі – дуже бідні, ледь не жебраки. Так що, це більшою мірою уряд Кіпру має турбуватися про українські газові контракти.

Звісно, що якщо борги постійно списувати, то треба десь брати кошти на закупівлю газу, адже гроші не беруться нізвідки та у нікуди не зникають. Якби продавець морозива роздавав би його безкоштовно, то воно б у нього рано чи пізно завершилось, і треба було б десь брати кошти на закупівлю товару. Приміром, у спонсора. Тому фінансування “Нафтогазу” з бюджету перевищує прибутки до бюджету удвічі, що покривається у 2012 році випуском облігацій внутрішньої позики на 12 млрд. гривень. Ще раніше податкова пробачала “Нафтогазу” майже 15 млрд. боргу. Але і цього мало, тому доводиться активно залучати кредити під державні гарантії, зокрема, під заставу облігацій державної позики. Тобто платити все одно буде за них держава.

Ось так, виходить, що українська держава через газ виступає спонсором приватного бізнесу, перекладаючи його видатки на державний бюджет, де, звісно, у результаті не залишається коштів на соціальні програми.

Так що цього разу реклама ПР – це чиста правда, хоча і подана під своєрідним соусом. Адже вона показує, як суспільство сплачує через старовинні газові схеми “оброк” правлячому у суспільстві класу. Єдине що, було б справедливіше, якби героями ролику були б не пенсіонери, а олігархи. Приміром, можна запропонувати такий текст: “Олігарх Х через газовий контракт не зміг придбати собі Букінгемський палац, а тому обмежився найдорожчим пентхаусом”, або “олігарх У не зміг придбати у свою футбольну команду Кріштіана Рональду”, “Олігарх Z хотів запросити на день народження доньки Мадонну, Леді ГаГа та Брітні Спірс, але грошей вистачило тільки на Мадонну та Леді Гагу” і т.д. Це було б трохи чесніше.

З одного боку – у нас, наче, вже20 років як “капіталізм”. Принаймні, таке враження складається, коли бачиш кортежі господарів життя, спостерігаєш за зростанням обсягів приватної власності на засоби виробництва, на те, як стрімко парканами відгороджуються ліси та ділянки пляжу, перетворюючись на “приватну власність”.

А от доходить справа до утримання підприємств вітчизняних геніальних капіталістів, то виходить, що робити це має держава.

От такий цікавий комуно-капіталізм: видатки суспільним коштом, а доходи – у кілька кишень.

У цьому наш великий та успішний капітал нагадує “сиріток” із класичного літературного твору.

Очевидно, що подібні ролики як раз на пенсіонерів і розраховані, які ще живуть стереотипами про “народне господарство” та державний контроль економіки. Вони, очевидно, цілком можуть вірити, що застарілі олігархічні підприємства і справді мають утримуватися державним коштом. Хоча, думаю, і серед них може з’явитися хтось, що поставить перед собою питання: "Який конкретно існує зв'язок між моїми доходами та видатками мільярдера”.