Українська влада та ірраціональні страхи

…що виражаються в діях

Побачив цікаві фотографії з нещодавнього з’їзду правлячого у Грузії “Єдиного національного руху”, де, зокрема, був присутній і президент М. Саакашвілі.

Як бачимо, на композиції грузинський лідер стоїть серед молоді, у залі та виконує разом з ними національний гімн. Все це, очевидно, має символізувати близькість лідера до “народу”, демократичний характер партії, її молодість та перспективність і т.д.

Але, крім того, це ще й позначає впевненість президента у собі.

Загалом, нічого особливого. Подібним чином репрезентують себе лідери більшості партії у демократичних суспільствах. Навіть якщо і доводиться робити це шляхом “продуманої режисури”.

Чому мою увагу привернула саме ця фотографія? Очевидно, тому, що вона дуже сильно контрастує із сюжетом, який вся Україна мала змогу побачити по центральному телебаченні коли спостерігала за з’їздом Партії регіонів.

Загальна “канва” сюжету приблизно така ж сама. Президент відвідує з’їзд правлячої партії, почесним лідером якої він є. Але які відмінності в деталях!

Зокрема, вся Україна побачила, як після виступу українського лідера виводили з залу у супроводі без малого півтора десятка (!!!) охоронців.

Цікаво, від кого вони його охороняли? Від “бандерівського підпілля” у рядах ПР? Чи від того, аби делегати не здумали подавати царю “чєлобітниє”? Чи це просто статусні речі?

Виступав президент у гордій самотності, на значній відстані від делегатів, у закритому приміщенні.

Для порівняння знову ж можемо розглянути виступ М. Саакашвілі від 8 вересня цього року на передвиборному з'їзді в Озургеті.

Контраст настільки разючий, що і говорити ні про що.

Спробуймо проаналізувати деякі інші схожі ситуації. Як критерій для порівняння візьмемо участь державних лідерів у з'їздах власних партій.

Наприклад, звернемося до з’їзду Демократичної партії в США, який нещодавно висунув удруге Б. Обаму на пост президента.

Дана подія була використана відповідними піар-структурами “повною мірою”. Зокрема, тут і зображення потужного “родинного тилу” президента, і обійми перших осіб.

Як думаєте, чому Обама ніколи не піде на сцену в оточенні 15-16 фізично розвинених чорношкірих охоронців?

Відповідь очевидна. Цим він перетворить себе на посміховисько для всієї країни. Наступного дня вийде маса статей, у яких його будуть порівнювати з африканськими диктаторами і латиноамериканськими наркобаронами. Колумністи провідних видань зроблять висновки про те, що Демократична партія, очевидно, близька до розпаду. Самі ж демократичні активісти почнуть збирати петиції про зміну власних лідерів і т.д.

При цьому ясно, що безпека від цього не постраждає, оскільки будь-які реальні небезпеки відслідковуються та нейтралізуються заздалегідь, а жодна підозріла особа на захід за участю президента ніколи не потрапить.

А безпека лідерів – це не питання видимих охоронців, а проблема попередньої підготовки будь-яких заходів. Тим більше таких, де відомий і перелік учасників, і місце проведення.

І я би не став все це зводити до протиставлення “авторитарних” та “демократичних” типів організації державної влади. Це просто питання раціональності або ірраціональності влади як такої.

Приміром, візьмемо ще один сюжет. В. Путін і Д. Медведєв на з’їзді “Єдиної Росії”.

Як бачимо, сюжет добре вивірений та продуманий. Вони просто випромінюють впевненість та силу у оточенні вірних сподвижників.

Вони (за бажання) могли б оточити себе батальйоном спецпризначення в касках та шлемах (подібно до давньоримських імператорських преторіанців). Але їм це не потрібно. Будь-які небезпеки будуть відсіяні ще до залу. А в залі вони повинні показувати себе повновладними господарями, які ніколи і нічого не бояться.

Це елементарна раціональна модель поведінки для будь-якого політичного лідера, який бодай якоюсь мірою думає про власну репутацію. Адже державний діяч, за великим рахунком, може дозволяти собі все. Окрім демонстрації слабкості та невпевненості.

Відповідно, партійні з’їзди у демократичних країнах – виважені та продумані згідно до вимог традиції народоправства вистави. У авторитарних країнах вони демонструють стійкість та силу влади. А що в Україні? Очевидно, вони показують, яким же колосом на глиняних ногах є наша державна модель, і що це найкраще розуміють самі її очільники.

Якщо повернутися до України, то у нас найсерйознішою проблемою політичного аналізу є те, що дії влади є мішаниною раціонального та ірраціонального.

Автор даних строк часто помилявся у своїх прогнозах тому, що здійснював раціональний аналіз вигод та втрат, які можуть отримати носії влади у ході тих або інших дій. Але як показує практика, українська влада часто діє не раціонально, відповідно до власних об’єктивних інтересів, а керуючись абсолютно незрозумілими мотивами.

Вони активно переслідують тих, хто їм не загрожує. Борються із ЗМІ, які мало хто читає і дивиться. Забороняють мітинги, на які мало-хто ходить.

Або візьмемо нещодавню ситуацію, коли охорона президента “воювала” із журналістами, які намагалися вивісити плакати на форумі видавців. Як конкретно ці плакати загрожувати президенту, уряду чи владі загалом? Все одно більшість громадян України це б не побачили, а якби побачили, то особливо б не відреагували. Але тепер українська влада вчергове виставила себе у очах міжнародного співтовариства “диктатурою”.

По-моєму, будь-кому ясно,що загрозу лідерам держави можуть нести зовсім не журналісти з плакатами.

Або відомі плакати з бабцею та котом. Вони що, спровокували революцію? Навіщо треба було реагувати на них у дусі диктаторів з американських коміксів?

Все це неможливо пояснити, виходячи із примату раціональності, але цілком можна тлумачити, спираючись на ідею, що все це – лише реакція на зовнішні подразники, які викликають страх. А страхи можуть провокувати абсолютно непрогнозовані дії.

Приміром – закупають автозаки, водомети та щити перед виборами. Або вносять законопроекти, якими передбачають створення жандармерії, головним завданням якої буде лише  “захист конституційного ладу”. Притому що жодних реальних загроз владі поки що ніхто не бачить.

Звісно, все це не є випадковим, а, судячи з заяв колишніх представників влади, має в своїй основі цілком конкретні причини. Та й пам'ять про “жахи Майдану” ще не вивітрилась із свідомості.

Але з часом все це набуває все більш гіперболізованих, ірраціональних форм.

Постійна демонстрація страхів вже стала невід’ємним атрибутом української влади. А про що це говорить? Це говорить про те, що можна досить легко комусь, кому необхідний сторонній вплив, знайти “кнопку”, натискуючи на яку, можна провокувати українське керівництво до будь-яких дій.

Наприклад, налякати загрозою “перевороту”, спонукати до “розгрому опозиції” з використанням силових органів (опозиції, якої і не існувало як серйозної сили), що змусило ЄС до розриву відносин з Україною.

Або робити кар’єру, підживлюючи тотальну параною викриттям постійних змов та розкриттям терористів.

Найгірше у цьому те, що ірраціональна модель поведінки не передбачає надійного прогнозу. Раціональні кроки можна спрогнозувати, спираючись на досвід та на логіку, оскільки у одних і тих самих ситуаціях, при наявності одних і тих самих ресурсів раціональні дії будуть приблизно однаковими. А як прогнозувати ірраціональне? Чи можемо ми собі навіть уявити те, на що можуть піти ірраціональні носії влади?