Стратегія колективної безвідповідальності

Та принципи вітчизняної “законотворчості”

Багато хто, після ухвалення закону про кримінальну відповідальність у першому читанні, розраховує, що все це – лише гра, яка завершиться накладанням вето президента. Мовляв, так буде продемонстровано, що президент турбується про свободу слова і т.д. Особисто в мене це все викликає великі сумніві. Кому саме президент має демонструвати відданість свободі слова? Своїм безпосереднім виборцям? Думаєте, для них це справді має значення? Або журналістам, які все одно або працюють на владу, або жорстко її критикують? Або Європі з США, котрі все одно налаштовані критично щодо української влади? Чи Росії, яка й сама ухвалила аналогічні зміни до законодавства.

Змушений всіх розчарувати. Думаю, закон буде ухвалено, і саме у такому вигляді, у якому його подано (можливо, із косметичними правками). Адже під час його ухвалення ми бачимо “у всій красі” реалізацію звичної для українського парламенту стратегії “колективної безвідповідальності”.

Її закономірності можна відновити на основі узагальнення того, як у нас приймали податковий кодекс або, приміром, “мовний закон”. Хоча варто відзначити, що за два роки технологія суттєво корегувалася та змінювалася, і зараз вже ніхто і не думає про “вольності”, які були можливі під час розгляду податкового кодексу.

Отже, на перших етапах певна ідея починає обговорюватися на публіці. Ідея, прямо пов’язана із законопроектом, але подана у найбільш доступній для широких верств формі. Наприклад, перед ухваленням нового податкового законодавства довго розповідали про підприємців, які “зажралися” та не хочуть годувати нещасних пенсіонерів і т.д. Це етап “артпідготовки”.

Далі з’являється сам законопроект. Раптово. Начебто нізвідки. Його може внести, наприклад, якійсь маловідомий народний депутат, або депутат відомий, але зовсім не своєю законодавчою роботою.

Після чого йде перший шквал спростувань. Під час цього етапу численні депутати, міністри, представники АП одноголосно заявлять, що вони особисто – проти. Що все це – приватна ініціатива однієї особи, що її ніхто не підтримує ні в ПР, ні у парламентській більшості і т.д. Все це покликано приспати пильність зацікавлених груп громадськості.

Далі, законопроект опиняється у порядку денному парламенту. До речі, будь-який “серйозний” законопроект нас завжди потрапляє до порядку денного, минаючи парламентські комітети. Дійсно, нащо залучати до процесу “зайвих депутатів”?

Після чого його приймають у першому читанні. Залежно від рівня мобілізації різних політичних партій та призначення закону, він може ухвалюватися під крики та улюлюкання, або спокійно, під вечір, коли всім уже байдуже. Головне, зробити це швидко, за спрощеною процедурою, без обговорення.

Далі настає етап “другого спростування”. На ньому усі ті, хто ще недавно розповідав про неприпустимість законопроекту загалом, починають розповідати, що, мовляв, вони його підтримали, оскільки “в принципі потрібна законодавча база для вирішення певних питань”, але законопроект у такому вигляді ухвалюватися не може. Міністри розказують про неприпустимість даної редакції, радники президента – про невдоволення глави держави і т.д. Усі “експерти” сходяться на тому, що остаточне ухвалення законопроекту – питання віддаленої перспективи і т.д.

Після чого законопроект ухвалюють у другому читанні і в цілому. Під час повторного розгляду у сесійному залі шуму більше. Деякі депутати не втрачають можливості повторити, що вони “рішуче виступають проти”. Поправки розглядаються спрощено, тобто їх просто зачитує головуючий, або взагалі не розглядаються. Текст не змінюється взагалі.

Після чого усі ті, хто прийняли законопроект, починають розказувати, що кожен із них особисто протестує проти ухвалення закону, але вони змушені його підтримати, адже цього вимагає партійна дисципліна. Дехто з них одразу звертається до президента, аби той заметував законопроект. Хтось одразу пише заяви про картку для голосування, що спрацювало неправильно. Хтось – вносить альтернативний законопроект або масу поправок. Міністри продовжують публічно заявляти про те, що закон потребує корегування. З АП лунають тези, що, мовляв, слід розгорнути публічну дискусію.

Закон підписує спікер, і він надходить до президентської канцелярії. Депутати поодинці і колективно говорять, що вірять у президентську мудрість. В самій АП твердять, що глава держави ухвалить виважене рішення “на основі публічної дискусії”. Численні “експерти” розказують, що президенту вигідно заветувати законопроект.

Далі у президента збирається громадська рада/асамблея/збори інтелектуалів, на яких необхідно розглянути законопроект. Розгляд зводиться до того, що президент розказує щось перед камерами, а громадськість уважно слухає та записує у блокнот.

Після чого депутати розказують, що продовжують вірити у мудрість президента, в АП твердять, що підсумкове рішення буде виважене, “представники громадськості” повторюють, що задоволені конструктивним діалогом.

Далі законопроект підписується та публікується. Одразу після чого в АП робляться зави, що, мовляв, глава держави не повністю ним вдоволений, але прогалини у законодавстві слід усувати. Для їх усунення АП висуває ініціативи внести до законопроекту поправки, а також створюється спеціальний дорадчий орган при президенті, який мусить ввести законопроект у “правове русло”. Депутати розказують, що глава держави у чергове виявив свою мудрість. Міністри повторютьь, що готові працювати над внесенням змін у законодавство.

А тим часом закон публікується і починає діяти…

В цьому і природа вітчизняної стратегії “колективної безвідповідалньості”. Це коли кожен сам по собі – проти, а усі разом – за. Причому, за одноголосно та без обговорень.

Ця стратегія дозволяє: 1) приспати громадськість; 2) розподілити відповідальність між усіма, що позбавляє кожного відповідальності індивідуально; 3) створити ілюзію публічності політики.

Насправді, там немає ні в кого ні з ким жодних суперечностей. Всі працюють як одна цілісна система. І якщо гвинтик цієї системи вносить законопроект – його вносить система. Вносить, обговорює сама з собою та самостійно ухвалює для вирішення своїх власних задач.

І якщо норма буде справді потрібна, то її ухвалять за будь-яких обставин, хоча це і може супроводжуватися будь-якими репліками або заявами.