Чому ніхто не каже правди?

Узурпація влади та брутальні дії правлячої верхівки ведуть суспільство до конфлікту. Спокійно спостерігати за тим, що відбувається, неможливо. Терпіння не безкінечне...

І так іде велике коло неправди. Зруйнувати його ніхто не хоче й ніхто не береться.

Суспільство мовчить, проковтує те, що відбувається. Увага засобів масової інформації зосереджена на іншому. У суспільстві не створено атмосфери нетерпимості до таких речей. Президентові дозволяють продовжувати узурпацію влади.
Робота органів влади – зокрема, й контрольованого Президентом парламенту – веде до громадського протистояння. Люди можуть вийти на вулицю для захисту своїх конституційних прав. І, очевидно, це станеться. Бо спокійно спостерігати за тим, що робиться у державі, неможливо. Своїми брутальними діями влада наближає людей до серйозного конфлікту.

Прийнявши закон про засади мовної політики, влада взагалі принизила українців. Не можна було цього робити! Ніяка політична доцільність (а рішення ухвалювалося з прицілом на вибори) не може приводити до того, щоб одну націю утискали перед іншою. Тим більше, в незаконний спосіб: бо йшлося не про ухвалення закону, а про внесення до порядку денного... Корінній нації, українцям, більше нікуди тікати із рідної землі.

Сьогодні українці перебувають під окупацією. І ця окупація – кримінальна.
Що ж до Верховної Ради, то ми є свідками гострої парламентської кризи. Далі так бути просто не може! Верховна Рада, яка керується однією кнопкою, – це ніяка не рада.

Із цієї ситуації треба виходити. Очевидно, без перезавантаження, і, мабуть, конституційного, подолати цю кризу неможливо.
Люди не розуміють, що вони роблять! Депутат вносить пропозицію – його думка нічим не обґрунтована, нема висновку Мінфіну, уряду, за 5 хвилин рішення проводиться через комітет із питань бюджету – й ухвалюється у залі.

Саме так було із рішенням про встановлення відеокамер на виборчих дільницях. На це виділили майже мільярд гривень. Хіба в державі нема більш нагальних проблем, на які можна було витратити ці гроші?

Реформи, які проводяться в країні, проходять зі знаком “мінус”. Але ми не можемо просто зібратися в парламенті і відкрито поговорити. А треба ж виходити із ситуації. Ми бачимо наслідки і податкової, і пенсійної реформ, і навіть транспортної, пов'язаної зі зміною графіку руху поїздів...

Уряд не дослухається до депутатів. Такого раніше не було! Якби закордоном прем'єр-міністр не прийняв депутата – виник би скандал. За 2,5 роки я так і не домігся зустрічі з Миколою Азаровим.

Азаров робить вигляд, що він європейський політик. Європейський хіба що з огляду на те, що його син живе в Австрії. Син піариться на виборах за бюджетні кошти, і йде у Верховну Раду задля недоторканності власних капіталів.

Парламент перестав бути представницьким органом українського народу. Але, схоже, Верховна Рада планує працювати у такому режимі ще довго.
Україна стоїть на порозі суспільної кризи.

Правоохоронні органи давно стали владооохоронними.

Шукати правди у судах – марно. Суди перебувають під тиском влади, і приймають рішення на догоду владі. Я сам нещодавно зіштовхнувся із судовим свавіллям: мене не допустили до виборів, хоча для цього не було підстав.

Ситуація в судах не дивує, з огляду на те, як суддів призначають на посаду. За затвердження суддів голосує 40 чоловік – натискають кнопки, користуючись чужими картками. А потім люди виходять із сесійної зали, вдягають мантії і здійснюють правосуддя. Це вже не судді, а, перепрошую, “напівфабрикат”. Нікому з них не вистачило духу сказати: “Я не можу прийняти присягу судді, якщо за мене голосують таким чином; я не маю права представляти народ України – бо ви голосуєте у спосіб, не передбачений Конституцією”.
І так іде велике коло неправди. Зруйнувати його ніхто не хоче й ніхто не береться.

Суспільство мовчить, проковтує те, що відбувається. Увага засобів масової інформації зосереджена на іншому. У суспільстві не створено атмосфери нетерпимості до таких речей. Президентові дозволяють продовжувати узурпацію влади.
Робота органів влади – зокрема, й контрольованого Президентом парламенту – веде до громадського протистояння. Люди можуть вийти на вулицю для захисту своїх конституційних прав. І, очевидно, це станеться. Бо спокійно спостерігати за тим, що робиться у державі, неможливо. Своїми брутальними діями влада наближає людей до серйозного конфлікту.

Прийнявши закон про засади мовної політики, влада взагалі принизила українців. Не можна було цього робити! Ніяка політична доцільність (а рішення ухвалювалося з прицілом на вибори) не може приводити до того, щоб одну націю утискали перед іншою. Тим більше, в незаконний спосіб: бо йшлося не про ухвалення закону, а про внесення до порядку денного... Корінній нації, українцям, більше нікуди тікати із рідної землі.

Дивіться, хто сьогодні йде у Верховну Раду! Кандидати скуповують голоси. Люди йдуть у парламент не для того, щоб реалізуватися як законодавці – вони шукають спосіб, як захистити свій бізнес і примножити свої можливості.

Із цієї ситуації треба виходити. Очевидно, без перезавантаження, і, мабуть, конституційного, подолати цю кризу неможливо.