Чому у нас немає нормальних політичних дебатів

Але чи будуть вони у нас?

Минулої п’ятниці телеглядачі України мали змогу увечері наочно побачити відмінність між політикою в Україні та США. Таку можливість надало вітчизняне телебачення, продемонструвавши спочатку по одному центральному каналу зустріч С. Тігіпко та А. Яценюка.

Згодом інший, опозиційний канал показав запис теледабатів Б. Обами та М. Ромні (із українським перекладом).

Все це продемонструвало з усією очевидністю, що нормальних дебатів у нас немає, не було і найближчим часом, очевидно, не буде.

По-перше, хто дебатує в Україні? Приміром, ПР традиційно представляє С. Тігіпко, що у партійній ієрархії займає далеко не першу позицію. На чолі партії – формальний лідер М. Азаров та “почесний” – В. Янукович. Далі слідують очільники різноманітних партійних підрозділів, батьки-засновники партії, неформальні лідери ФПГ і т.д. І десь серед них – С. Тігіпко. Інші можливі учасники політичних дискусій від ПР – перебувають ще далі від центрів ухвалення політичних рішень. “Батьківщину” бодай представляє формальний очільник виборчого списку. Але, знову ж таки, наскільки ми можемо вважати А. Яценюка суб’єктом ухвалення політичних рішень в цій партії, членом якої він не є?

У всьому світі виборці б вважали за знущання над собою, коли б представники влади ігнорували публічні дебати, направляючи “відбиватися” від свого імені когось із 2-го партійного ешелону. У нас же це сприймають як норму.

По-друге, про що у нас говорять на дебатах? Якщо ви уважно послухаєте, про що говорили Ромні та Обама, то ви відзначите, що : 1) вони говорили, переважно, про досить конкретні речі, окреслюючи власне бачення майбутнього країни; 2) президент Обама лише одного разу згадав про “попередників”, хоча йому особисто передував Дж. Буш молодший, який розв’язав кілька воєн та був об’єктом жартів для половини світу; 3) обидва учасники постійно демонстрували повагу один до одного.

Характерно, що жодного факту "копання в історичному минулому" також не було зафіксовано. А також жодних питань щодо етнічної або релігійної приналежності, не зважаючинате, що один кандидат представляє расову меншину, а інший - релігійну.

Що ж у нас? Більшість дебатів вибудовується за наступною схемою. Опонент № 1 розказує, що Опонент № 2 10 років тому плюнув йому у борщ. Опонент № 2 відповідає, що першим у борщ плюнули саме йому. Опонент № 1 заперечує, що Опонент № 2 не має морального права звинувачувати когось у плюванні в борщ, оскільки сам встиг змінити за цей час кілька тарілок. Так вони з’ясовують особисті стосунки щодо власних проблем протягом певного часу, встигають обізвати один одного як завгодно, але не встигають сказати бодай щось, що може бути важливим для суспільства.

І зі сторони це виглядає, наче ведеться якась дискусія. Наче хтось із кимось про щось дебатує, але здійснюється не обговорення проблем суспільства, а міжособистісних стосунків. Тобто неполітична дискусія, а її сурогат.

По-третє, все це органічно пов’язано із відповідними традиціями публічної політичної дискусії, котра у нас відсутня як така. Зокрема, я сам із цим постійно стикаюсь у ході обговорення власних публікацій. Більшість учасників політичного процесу елементарно не розуміють, що таке аргументована відповідь, логічне заперечення або гостре слово. Як правило, єдиний політичний аргумент, що вживається у нас усіма та постійно: “Та хто ти такий?!!!”. Учасники дискусії починають  між собою визначати, хто із них “вищий’ за статусом, але і не намагаються довести свою вищість розумом та переконливістю. Відсутність традиції, таким чином, перетворює публічну дискусію на сварку базарних баб, які сперечаються, сваряться, обзивають один одного, визначають хто кого і чому зрадив і т.д.

По-четверте, перші особи держави у нас вважають за непанське діло спілкування із “підданими”, до числа яких, звісно, належать і інші політики. Погляньте на американські дебати. Жодних відмінностей у становищі Б. Обами та М. Ромні. І регламент у них один, і місця – однакові, і ведуча їх перериває однаково. Немає перших і других. Це робить можливою дискусію рівних, а, отже, і  плідне обговорення проблем. Чи можливе таке у нас? Чи можуть “небожителі” до цього зійти?

Далі, все це органічно пов’язано із характером т.зв. українських “політичних лідерів”. Багатьох ви серед них знаєте, кого не соромно випустити на люди, хто міг би більш-менш зрозуміло викласти власні думки, кого можна випустити в аудиторію “непідготовлених” журналістів, хто не буде запинатися та плести відверті дурниці, хто може підтримати зв’язну розмову із своїми опонентами? Отож бо й воно! А серед них є відомі “професіонали” або спортсмени, яких для нас пропонують ледь не у “лідери нації”. Ясно, що коли політик – це сконструйований штучно біоробот, який лише відпрацьовує закладену програму, то його слід тримати якомога далі від будь-яких “ризикових ситуацій”, серед яких дебати обіймають перше місце. Знятися у рекламному ролику, зачитати перед камерою кілька фраз, відповісти на нескладні питання “підготовленого” журналіста – це ще куди не йшло. Але брати участь у нормальному спілкуванні?!! Та ви що? Так же можна зруйнувати за півгодини імідж, у який було вкладено мільйони.

Нарешті, все це безпосередньо слідує із сприйняття політики в українському суспільстві. В тих же США участь кандидатів у дебатах ніде формально не зафіксована, і вони, в принципі, не зобов’язані нікуди ходити, але для них відмова від участі у подібному заході означала б неминучу політичну смерть. У нас же, приміром, передбачені дебати для кандидатів у президенти на рівні нормативно-правових актів, але, приміром, нинішній глава держави став президентом завдяки тому, що на дебати не прийшов. Це свідчить проте, що якнайменше для 50% виборів така модель поведінки є нормальною та прийнятною. Більше того, вона, мабуть, навпаки розцінюється виборцями позитивно. Мовляв, він не “опускається” до дискусії бозна з ким. Політик, який нічого не каже, нічого не робить, лише поводить себе як який-небудь східний набоб, демонструючи зневагу до всіх і вся, сприймається у нас як “серйозний політик”, а той, хто намагається спілкуватися з іншими на рівних, намагається когось у чомусь переконати – як “несерйозний”.

Загалом, ситуація із політичними дебатами в Україні, як на мене найкраще характеризує клінічний стан української політики.

Не може нормальний громадянин методично обирати того, хто систематично відмовляється від повноцінної зустрічі “на рівних” зі своїми політичними опонентами, адже він тоді або має певні проблеми із інтелектом та боїться їх продемонструвати, або просто не є тим, ким себе представляє, і, знову ж таки, боїться це показати.

Які дебати – така політика. Яка політика – такі політики. Які політики – така держава. Яка держава – таке життя.