Клінічне нерозуміння Європою української політики

Діагноз для ЄС

Нещодавно німецький прем’єр А. Меркель заявила, що наразі умов для підписання з Україною Угоди про асоціацію немає, але вони у ЄС вірять, що усі труднощі у відносинах між сторонами будуть зрештою подолані.

Паралельно із цим висловлюються занепокоєння українськими виборами.

Ствердження про відсутність умов для підписання парафованої угоди, якщо перекласти його з мови європейської дипломатії, означає м’який натяк на невдоволення українською владою, який, очевидно, сама українська влада ніколи не оцінить належним чином.

Взагалі, я коли все чую та читаю, то у мене виникає лише одне питання про те, кому ж все це може бути адресоване?

Українська влада усі ці половинчасті та невпевнені заяви сприймає як слабкість та відповідає належним чином.

Приміром, у вигляді публічного знущання.

Судова система у нас незалежна. Українці вірять судам. Проблем – жодних.

Та навіть якби цей натяк і не був настільки м’який, то кого вони планували таким чином налякати?

Припустимо, що завтра у ЄС заявили б, що припиняють будь-які контакти із Україною, заморожують міждержавні відносини і ставлять під великий сумнів перспективи європейської інтеграції.

І кого б це налякало? Очевидно, нікого. Більше того, це б стало зайвим ідеологічним каменем у стіну української влади, оскільки дозволило б їм стверджувати про “зловісні наміри європейців” та підступну невидиму руку опозиції, що тягнеться до нас із Заходу. От, мовляв, ми до них з усією душею…

Приміром, ЄС планує лякати українську владу заморожуванням встановлення безвізового режиму. Але кого це може лякати? Лише звичайних, рядових громадян. Усі ті, кому у нас “потрібно”, подорожують до ЄС завдяки дипломатичним документам, а їх наближені спокійно користуються перевагами Шенгену. Навіщо їм в принципі будь-які безвізові режими з ЄС?

Погрожувати українській ваді зупинкою інтеграційних процесів з ЄС – це все одно, що погрожувати рабовласнику перспективами того, що його рабів звільнять та відпустять на усі чотири сторони. Як думаєте, це його сильно налякає?

Проблема відносин між Україною та ЄС полягає втому, що ті особи, які в Україні відповідають за ухвалення будь-яких серйозних рішень, вже давно самостійно та власними родинами інтегровані в Європейський простір. Хтось обирає Австрію. Хтось обирає Лондон. Конкретне місце у даному випадку особливої ролі не грає. Майже усі спадкоємці навчаються та постійно живуть у Європі.

В Росії останнім часом намагаються демонструвати бодай видимість турботи про цю проблему. У нас і натяків на це не спостерігається.

Найголовніше, що правдива Батьківщина цих космополітів – там, із цими країнами вони пов’язують своє майбутнє, а Україна для них – це просто місце, де вони зароблять гроші на красиве життя у Віднях-Лондонах. І цілком логічно, що їх більше турбує доля власного дому, а не якихось абстракцій. Більше того, їм мабуть набагато приємніше жити там, не спостерігаючи навкруги присутність співгромадян, від яких вони так старанно намагаються утекти.

Звісно, для суспільства все це обґрунтовують по іншому. Що в ЄС на нас очікують страшні речі. Що сам він скоро зруйнується і т.д. Але самі наполегливо лізуть у самий епіцентр майбутнього катаклізму. Мабуть, аби грудями закрити нас від майбутнього катаклізму?

Європа ж продовжує вести перемовини з українською владою, роблячи вигляд, що останню справді бодай якоюсь мірою хвилює доля своєї колонії та рабів, що там мещкають.

Звісно, доля колонії не може не хвилювати, оскільки там знаходиться джерело доходів. Але і хвилювання це абсолютно не тотожне хвилюванню за долю метрополії. Приміром, для Британської імперії було дуже важливим стабільне надходження коштів із Індії, але значно менше хвилювала доля самих індусів.

ЄС перманентно намагається впливати на українську владу натяками на зупинку інтеграційних процесів. Але чи потрібні вони самому класу українських феодалів? Вони – там. Їх діти та онуки – теж там. Вони настільки вже там закріпилися, що лише, приміром, Францію сприймають як свій дім. Тому, приміром, родина одного народного депутата України навіть ховати його вирішила там.
Це ясна вказівка на те, що з Україною їх вже ніщо не пов’язує.

А тепер уявімо собі, що перспективи вільного переміщення громадян України в ЄС реалізовані. Та це ж страшний сон для української феодальної верхівки, яка звикла висмоктувати усі соки з власних громадян, виплачуючи їм копійчану зарплату. Відкриття кордонів означатиме переростання окремі потічків рабів, що тікають, у повноводні ріки.

Але європейцям можна дещо порадити. Якщо вони дійсно хочуть вплинути на українську владу, то можуть присудити її до найстрашнішої для них міри покарання – проживання в Україні.

Уявіть собі, який би був шок для Лондонського істеблішменту ХІХ ст., якби їх у примусовому порядку виселили з Англії кудись до Нігерії або Ямайки. Щось таке б відчув і наш “елітаріум”, ступивши на підзабуту українську землю.

Якщо для Європи справді небайдужа Україна, то їй слід потурбуватися про заборону в’їзду на свої терена для осіб, які мають відношення до української влади (депутати, міністри, керівники центральних установ та члени їх родин). Звісно, із заморожуванням банківських рахунків. І так до того часу, поки усі спірні питання у відносинах не будуть вирішені.

Щоб відносини змінилися, в ЄС мають поставити питання руба. Або Україна інтегрується у ЄС як цілісність, або її правляча “еліта” повертається до себе додому, та уже на місці вирішує, що для них краще: обрії донецьких териконів, безкраї простори Чукотки або засніжені поля Казахстану. А допоки Брюссель буде вигадувати подвійні стандарти для звичайних українських громадян та їх місцевих панів, то і результат буде незмінним.