Справедливість програла: крапка з комою у справі Оксани Макар

Скільки потрібно акцій протесту, щоб добитися правосуддя у одній окремій справі?

Вчора Центральний районний суд Миколаєва поставив крапку з комою у одному із найбільш резонансних вбивств останнього часу. 14, 15 і пожиттєве – такі терміни ув’язнення отримали троє чоловіків, які зґвалтували, покалічили і вбили Оксану Макар.

Суспільний резонанс довкола цієї справи довів її до більш-менш логічного завершення. Сталося це, в тому числі, завдяки ажіотажу в засобах масової інформації, хоча вплив останніх важко однозначно оцінити позитивно. Не знаю як вас, а страшенно дратувала реклама посилань на статті і новини, у яких із збоченою прискіпливістю смакувалися подробиці як самого злочину, так і різноманітних обставин життя жертви. І не знаю як у вас, а у мене виникло стійке враження, що ЗМІ усіма силами намагалися переключити увагу громадськості з осіб злочинців на особу жертви. Я з обережністю ставлюся до теорій змови, але, зізнаюся, виникали думки з цього приводу.

Хоча можливе й інше пояснення подібного явища – тенденція перекласти вину на жертву зґвалтування характерна для нашого суспільства, як і для будь-якого іншого патріархального. У таких суспільствах є багато охочих не лише давати жінкам рекомендації як їм вдягатися, поводитися, з ким спілкуватися, а й фактично виправдовувати дії ґвалтівників у випадках, коли цих "рекомендацій" не дотримуються. Тому не дивно, що в Україні, на думку експертів, лише одна з десяти зґвалтованих жінок звертаються до правоохоронців. Додайте до цього масову культура і рекламну індустрію, які прирівнюють жіноче тіло до об’єкту, товару, яким можна володіти, і стане зрозуміла сумна статистика сексуального насильства над жінками не лише в Україні.

На фоні неоднозначного медійного висвітлення обставин смерті 18-річної дівчини, знайшлися ті, хто знали, кого потрібно звинувачувати, і не просто знали, а виходили на протести, щоб вимагати покарати винних. За даними моніторингу Центру дослідження суспільства (за підтримки фонду «Відродження»), в Україні відбулося як мінімум 25 протестів довкола суду над вбивцями Оксани Макар. Найбільша акція за справедливість у справі Оксани Макар відбулася у Миколаєві і зібрала тисячу громадян. Акції проходили також у Сімферополі, Харкові, Києві, Луцьку, Львові, Одесі, Сумах, Тернополі, Вінниці, Запоріжжі. Багато з цих акцій були спонтанними зібраннями, які виникли у відповідь на рішення правоохоронців відпустити двох із трьох підозрюваних у злочині під підписку про невиїзд.

Не в останню чергу завдяки цим протестам справа вийшла на фінішну пряму з непоганими шансами покарати винних за законом. Подібного всеукраїнського протестного ажіотажу довкола правосуддя у справах звичайних громадян не було з часів трагічної загибелі у міліцейському відділку студента Ігоря Індило. У 2010 році мінімум на 18 акціях протесту вимагали покарати винних у його смерті – ще мінімум по три заходи відбулося у 2011 та з початку 2012 року (останній зафіксований моніторингом у травні в Івано-Франківську). Зараз всеукраїнська хвиля протестів має всі шанси розгорнутися довкола справи Дмитра і Сергія Павличенків, на що промовисто вказує недільна акція у Києві, яка зібрала кілька тисяч учасників.

Коли ж після всіх апеляцій нарешті буде поставлена юридична крапка у справі Оксани Макар, у цій історії залишаться відкритими багато важливих запитань, зокрема систематичні причини сексуального насильства над жінками і систематичні причини провалів українського правосуддя. І я навмисне уникаю тверджень про перемогу і тріумф справедливості, бо мораль цієї історії сумна – в кінці кінців справедливість програла. Ця історія показує скільки зусиль мають потратити небайдужі, щоб змусити тотальну корупцію і соціальну дискримінацію здатися на користь закону. Шлях до правосуддя не має бути таким важким. Бо тоді очевидно, що для переважної більшості воно недоступне. Бо правосуддя у одному випадку на фоні його відсутності у тисячах випадків – це не правосуддя, а майже випадковість, помилка системи.