Кабмін у Кабміні, або продовження щодо прогресуючих фобій

…Які демонструють перші особи держави

Я вже не так давно писав про новопризначений Кабмін, який, фактично, є вираженням фобій та страхів того, хто цей орган призначає. Але тоді, не вивчивши картину у повному обсязі, я й не міг уявити усю їх повноту.

Трохи прояснити ситуацію допоміг один документ, що вийшов за підписом глави української держави незадовго до новорічних свят.

У ньому роз’яснювалися посадові обов’язки новопризначеного Міністра Кабінету Міністрів. Очевидно, така необхідність виникла у зв’язку із призначенням на цей украй відповідальний пост пані Лукаш.

Обов’язків таких в самому Указі нараховується аж цілих 20 пунктів. Проте їх уважне вивчення показує, що все це багатоманіття можна звести до кількох нескладних положень.

Більша частина пунктів повноважень новопризначеного міністра – це перерахування його прав у вирішенні кадрових питань: призначення власних заступників і першого заступника (11); затвердження кадрової структури та структурних підрозділів секретаріату ( 12-13), вирішення кадрових питань, розподілу повноважень і т.д. (14-15).

Крім того, новопризначений міністр керує секретаріатом Кабміну, організовує його роботу, забезпечує міністрів матеріалами для засідань і т.п. (1-10).

Отже, фактично маємо старшого розпорядника з діловодства та завкадрами Кабміна, але: 1) у міністерському статусі із відповідними привілеями; 2) першим заступником та купою заступників, яким також, очевидно, знадобляться статусні речі, які будуть засвідчувати їх високе положення в Україні.

До речі, цікаво, чим вони будуть займатися? Перевіряти роздруківки для міністрів та працездатність ксероксів?

Якщо виходити із звичайної логіки, абсолютно незрозуміло, чому ці обов’язки має виконувати хтось у статусі міністра, що означає не лише матеріально-технічне забезпечення, але й охорону і наявність численної “челяді”.

Відповідь, на перший погляд, може бути лише одна – утворена чергова синекура, аби віддячити вірному кадру за численні заслуги особисто перед керуючим класом України.

Взагалі, сама посада мінкабміну – це нонсенс у багатьох відношеннях. По-перше, не зрозуміло, чому керувати документообігом та кадровими питаннями повинен посадовець у статусі міністра, адже міністр – це посада політична, яка принципово відрізняється за своїм статусом від адміністративних. Можна, звісно, посилатися на практику деяких країн, формування урядів у яких передбачає появу т.зв. “міністрів без портфелю”. Але логіка появи подібних посад з’являється тоді, коли уряд формується парламентом, і задля політичної підтримки необхідно залучати певну кількість політиків. За президентського формування уряду потреби у подібних міністерствах бути не може.

Хоча деякі припущення можна зробити на основі вивчення конкретного переліку посадових обов’язків.

Зокрема, до виключної компетенції нового міністра відтепер (згідно до президентського указу) належить вирішення, фактично, усіх кадрових питань в структурах Кабміну. Від заступників міністрів і до керівників патронатних служб віце-прем’єрів. Присвоює ранги. Розподіляє повноваження. Притягує до відповідальності і т.д.

Фактично, у надрах одного кадрово-бюрократичного монстра зароджується інший. Не менш страшний. Очолюваний не більше не менше як міністром, у якого передбачені власні заступники і апарат, а також подвійне підпорядкування йому усіх інших кабмінівських посадовців.

От де він – тіньовий штаб управління Кабміном, номінальному безпосередньому керівнику якого, очевидно, так сильно “довіряють”, що оплутують з усіх боків тенетами подібних указів та інструкцій. Хоча видається, що і цей тіньовий штаб – не єдиний. Іншим, очевидно, має бути новостворене “Мінпоборів”, яке контролюватиме фінансові потоки.

Чого вартий прем’єр-міністр,який: 1) не призначає міністрів та не впливає на їх призначення; 2) не впливає на кадрові питання в апараті; 3) взагалі має лише одну посаду, на яку може бодай якось впливати – керівника власного апарату, якого йому поки що лишили? Питання, очевидно, риторичне.

Цікаво інше.

Відправлення у відставку Кабміну-попередника породила цілий ряд чуток про очікуване призначення прем’єром Арбузова, до якого, проте, у кінцевому рахунку не наважилися. Можна лише гадати про причини.

Швидше за все, призначення прем’єром Арбузова, що не так давно “сплив нізвідки” навіть нашим керівникам, що не звикли особливо перейматися подібними умовностями, видалося чимось занадто кричущим, тому залишили Азарова, але зробили усе, аби перетворити його із керівника піонертабору на молодшого піонервожатого, що може виконувати два різновиди робіт: 1) призначити керівника власного апарату; 2) зачитувати на засіданнях Кабміну текст, підготовлений заздалегідь під пильним керівництвом міністра Кабміну.

Нагадую, що мова йде про Азарова, якого задовго до цього підбирали за критеріями максимальної безпечності по відношенню до президента, відсутністю особистих амбіцій. Але і до нього, як виявилося, слід приставити цілу групу своїх міністрів, та ще й головного – “наглядача Кабміну”.

А тепер уявіть собі, до якого градусу параної та взаємної недовіри дійшло державне керівництво? Якщо воно: 1) намагається зібрати до Кабміну лише “своїх”; 2) із цих своїх вибрати максимально непублічних, непопулярних або пенсіонерів; 3) побудувати роботу так, аби формальні керівники не могли навіть своїх підлеглих призначати; 4) обмежити комунікативні потоки в одному місці, аж до контролю документів, які зачитуються на засіданнях.

Дж. Орвелл зі своїми тоталітарними розробками відпочиває. Тим більше, що тут мова йде про контроль тих, у лояльності яких, в принципі, досить дивно сумніватися.