Політика та псевдополітика

Та відмінності між ними

Ситуація в інформаційному просторі часто носить парадоксальний характер.

Фактично, вітчизняна (хоча і не тільки вона – поруч повно схожих прикладів) політика зводиться у публічній сфері до оприлюднення якихось провокативних заяв, їх всезагального обговорення та формулювання щодо них найрізноманітніших позицій, накопичення негативного потенціалу протистояння та його вираження у якихось акціях і т.д.

Хтось сказав щось не дуже розумне, але на виході, після його ретельного обговорення ми маємо вже не просто щось не дуже розумне, а справжнісіньку величезну дурню.

Після чого провокативна тема або затухає, або виходить на друге, третє коло обговорення.

При чому самі суб’єкти політики нагадують мавпячих провідників, що намагаються засвідчити свою близькість до народу демонстрацією найчервонішого заду.

Найголовніше, що реальне життя і реальна політика розгортаються паралельно, у прямо не пов’язаній з усім цим площині.

Поки одні мавпи показують зади, інші таскають суспільні банани.

З одного боку – перерозподіл власності між угрупуваннями, концентрація політичної влади в руках однієї сім’ї, затягування країни до чужих інтеграційних проектів. З іншого – лінгвістичні суперечності щодо правильного найменування етносів, питання мови поширення музичної або кінопродукції, що писати в яких документах і т.д.

Сказати, що все це – теми з різних площин об’єктивної дійсності, означає не сказати нічого. Мова про паралельні прямі, які не можуть перетинатися у межах діючої системи координат.

А якщо додати ще й ті тони псевдо-соціальних помиїв, що виливаються щоденно на голови українських громадян? Усі ці чорнушні історії із телебачення. Не дивно, що найочевидніше втрачається на тлі цього всезагального мороку.

Від прочитання більшості політичних новин, які зараз ретранслюються в Україні, якусь корисну інформацію можна одержати приблизно у такій саме кількості, як із роману будь-якого письменника фантаста.

Не так давно я не без інтересу спостерігав за тим, як висвітлювалося на американському політична ситуація в державі. Приміром, показує CNBS інтерв’ю із президентом Обамою. Яка основна тема? Звісно, податки. Президент намагається виглядати добре в очах середнього класу, заявляючи про те, що необхідно перерозподілити податковий тиск у напрямку посилення участі найбагатших у системі оподаткування. Це питання займало десь половину загального часу інтерв’ю. Все інше – решту. І зовнішня політика, і питання контролю зброї і т.д. Себто, як би не був хто у США збентежений зовнішніми загрозами і бійнями в школі, все одно саме податки їх турбують найбільше.

І це абсолютно нормальний підхід.

За своєю природою політика – сфера публічного управління суспільства. Як вона це робить? Збираючи та перерозподіляючи ресурси. Не дивно, що ще відомий американський політолог Д. Істон називав політичну систему механізмом авторитарного розподілу цінностей в суспільстві.

За сучасних умов головна роль політики зводиться до консолідації суспільних ресурсів та їх розподілу усередині суспільного організму. Звісно, що це означає, що немає іншого важливого питання, окрім збору та витрат податків, одержаних від громадян. Немає і бути не може. Усе інше – похідне.

Задача армії – ведення бойових дій. Звісно, при ній може бути ансамбль пісні та танців, але ж не за ним ми будемо оцінювати боєздатність? А от з політикою це, чомусь, можливо.

Проблема корупції – похідна, оскільки відображає у собі питання правомочності розподілу зібраних у громадян коштів. Соціальне забезпечення та пенсії – це теж похідне питання, оскільки відображає один із ключових напрямків розподілу суспільних коштів. Місцеве самоврядування – спосіб наближення збору та розподілу коштів безпосередньо до громадян. Фактично, будь-яке політичне питання – це питання збору та розподілу суспільних коштів у тій чи іншій мірі.

Те, що у нас називають політичними питаннями – це не політика взагалі. Приміром, на різноманітних ток-шоу ми постійно можемо чути, що “мовне питання – питання політичне”. Хоча реальної політики там немає і бути не може. Це питання не політичне, а ідентифікаційне. На основі його ми можемо визначити свою приналежність до тієї або іншої групи. І це зберігає свою роль у політичному процесі будь-якої країни світу. Зокрема, католики свого часу голосували за Кеннеді, а чорношкірі – за Обаму, оскільки їх біографія полегшувала ідентифікацію з ним.

Однак існує прірва між допомогою з боку ідентифікації і політичним голосуванням. І у будь-якій розвиненій та стабільній політичній системі ніхто не може претендувати на владу лише як представник певного племені або культу, а виключно на основі бодай якоїсь політичної програми. Це – атрибут вічно відсталих бананових республік.

У розвиненій сучасній політиці на першому місці завжди те, як слід розподіляти публічні фінанси. Збирати більше і витрачати більше – це соціалізм (у всіх його проявах), а збирати менше і витрачати менше – це лібералізм. Аж до мінархічних (не плутати з монархічними!) та лібертаріанських крайнощів.

Насправді, зрозуміти все досить неважко.

Якщо хтось лізе постійно тобі в кишеню але намагається дати щось навзамін – це соціаліст. Якщо хтось не надто лізе тобі в кишеню, мало що дає і дає жити так, як вважаєш за потрібне – це ліберал. Якщо хтось постійно лізе в кишеню, нічого не дає – це представник корумпованої влади. Якщо хтось лізе в кишеню, нічого не дає і при цьому постійно затикає пельку – це авторитарний уряд. Якщо хтось не дає можливості, аби щось у кишені було взагалі, але примушує постійно радіти з цього приводу – це тоталітарний уряд.

Так чи інакше, але будь-який політик, прийшовши до влади, буде змушений лізти по гроші в кишеню громадян. У цьому – природа державної влади, яка постійно повинна щось забирати.

Про що би він не розповідав зараз. Про педофілів і динозаврів, про футболістів і марсіан, про китайську стіну і монгольських кочівників, він прийде до влади і буде забирати гроші. Скільки він буде забирати, на що вони підуть і як відобразяться на реальному житті громадян – це і буде його політичний портрет.

Звісно, він (портрет) включає не лише декларації, але і їх реалізації. Обіцяв не лізти в кишеню, але заліз, або обіцяв багато роздавати, але нічого не робить – це вже вагома підстава для громадян, аби гнати такого суб’єкта якомога далі. Звісно, якщо він початково обіцяє нічого не брати, але усе роздавати – це вже привід задуматись, оскільки відбір коштів у громадян – це іманентна властивість держави. Якщо ніхто ні в кого нічого не забирає, то це вже не держава, а (у різних інтерпретаціях) комунізм або Царство Боже на землі.

Ну і тим більше не може не викликати підозри той, хто  вперто оминає відповідні питання, прикриваючись геніальними ідеями “пілотованого польоту на Марс”. Партія без зрозумілої соціально-економічної програми – це банда, а політик без соціально-економічних поглядів – це пройдисвіт, оскільки ясно, що якщо він про щось не говорить, але буде змушений це робити, то йому просто є що приховувати.

Якщо подивитися на політичний процес України з такої точки зору, то все набуває іншого відображення, переломлення. Політики перетворюються на клоунів, маловідомі діячі – на політиків, політичний процес – на виставу, а неочевидні та малопомітні дії – на політичний процес. Боротьба за законність виборів – на змагання міноритарних акціонерів за право впливу на керівництво свого ЗАТ з метою підвищення ефективності роботи.

А от про причини подібних перекручень варто буде поговорити наступного разу.