300 депутатів для президента

ціль політичних ігрищ

Під час нещодавнього ефіру відомого політичного ток-шоу на Першому національному, одіозний нардеп М. Чечетов озвучив деякі цікаві думки, поширення яких, мабуть, виходило за межі його безпосередньої компетенції.

Отже, Чечетов сказав, що необхідно відновити роботу парламенту у діючому складі, або провести дострокові парламентські вибори за мажоритарною системою. Цікавою була “чечетівська мотивація” цього. Мовляв, мажоритарні вибори дозволять їм провести до парламенту 300 депутатів, яким уже ніхто не буде заважати працювати.

Думка цікава, але позбавлена будь-якого сенсу. Не зрозуміло, чому саме 300 депутатів будуть працювати, якщо не змогли 250? В принципі, особливої різниці, чи блокують парламент 170, чи 140 депутатів немає. Тому, очевидно, кількість народних обранців у 300 має досить слабке відношення до проблеми блокування, а, швидше, має під собою деякі інші підстави.

Взагалі, якщо опертися на норми вітчизняної Конституції, то конституційна більшість у 300 депутатів потрібна лише для двох випадків: 1) подолання вето президента; 2) ухвалення змін до Основного закону.

Очевидно, що пан Чечетов не думає навіть теоретично про перспективи долання вето президента, а якщо і думає, то ніколи про це не скаже. Отже, єдина ціль, навіщо можуть знадобитися 300 мандатів – це ухвалення змін до Конституції.

Нещодавно відомий український політтехнолог С. Гайдай опублікував у журналі “Корреспондент” цікавий матеріал, де описує можливості для президента бути переобраним у 2015 році, а також пропонує чорнову програму даної кампанії. Міркування цікаві, але, очевидно, спрямовані зовсім не за адресою. Не буде наш діючий президент йти на будь-які жертви. Тим більше такі, як відмова від улюбленої резиденції. З позицій тих цінностей, які він сповідує, відмовлятися добровільно від чогось – прояв слабкості. Виявиш слабкість – затопчуть свої ж.

На мою думку, у нинішнього президента є лише два теоретичні шляхи бути переобраним на наступних виборах 2015 року.

Перший – це нагнітання неймовірною суспільної істерії довкола можливості приходу до влади націоналістів, тобто повторення сценарію Кучма-1999, але із зворотнім вектором. Враховуючи те, яку одіозність встиг заробити діючий президент, це вже має бути не просто традиційна істерія, а справжній політико-історичний психоз, який тільки і може ввести потенційних виборців у стан належних кондицій, аби останні піднялися і рушили голосувати за нього, перелякані тим, що завтра регочучі бандерівці будуть їх вішати на спеціально привезених із Карпат смереках.

Даний сценарій не є вже таким нереалістичним, але має один недолік. Психоз у країні не можна розпалити точково, десь у Донецькій обл. Відповідно, розпалення істерії буде тільки всезагальним, охопить також і Захід та Схід України. Думаю, нинішній президент чудово пам’ятає, до яких наслідків призвели його мобілізаційні технології 2004 року, які, з одного боку, створили йому широку базу прихильників, але створили ніяк неменше і активних ненависників.

Ну і тим більше нерозумно використовувати мобілізаційно-істеричні технології за наступних умов: 1) тиск з боку Росії, за умови, коли треба мобілізовувати саме проросійських виборців; 2) несприятливі соціально-економічні умови, за яких технології політичної мобілізації можуть спровокувати вибух у непередбачуваному напрямку; 3) суперечності серед тих, на кого можна було б спертися, складна ситуація у владі.

Відповідно, якщо казати про другий сценарій – то це банальна фальсифікація. Знову ж таки, сценарій не надто неймовірний. Тим більше, якщо врахувати, що професіонали цієї справи є у наявності.

Проте є одна проблема. Фальсифікації доведеться робити нахабними і явними. Будь-який екзит-пол їх виявить, і ніхто не візьметься прогнозувати, які наслідки матиме накладання соцільно-економічної кризи на дані про відверту фальсифікацію виборів. Тим більше, що самим виборам передуватиме передвиборча кампанія, під час якої кожен серйозний гравець робитиме ставки на того або іншого політика. Як перед виборами 2004 багато недо-олігархів поставили на Ющенка, і потім робили усе для його перемоги, так і перед 2015 року виникнуть нові коаліції різноманітних політичних і бізнесових кіл, які будуть прагнути поставити свого президента. Деякі їх контури вимальовуються вже зараз. Ясно, що вони сидіти спокійно не будуть, тому підсумкові наслідки цього всього уявити поки важко, але ясно, що тихо не буде.

Для того, щоб уявити собі можливі напрямки подальших кроків, необхідно відповісти для себе на питання про те, якими конкретно ресурсами володіє нинішня система влади, аби зберігати своє положення.

Власне, таких ресурсів не так уже й багато. Перший з них – тотальний контроль над органами прокуратури та судами усіх рівнів та юрисдикції, що готові санкціонувати будь-яке політичне рішення своєю ухвалою, а також підпорядкування органів фінансового контролю, розподіл коштів бюджету та будь-яких інших державних ресурсів. Другий – відсутність організованого опору цій системі, розколотість та неорганізованість потенційних опонентів, громадянська пасивність соціуму.

Усі інші ресурси (сімейні бізнес-імперії, парламентська більшість, уряд, партії і т.д.) є лише похідними.

Із цього і слід виходити, якщо прогнозувати алгоритм наступних дій.

Зокрема, як показали минулі парламентські вибори, ресурсів для фальсифікації у влади немає. Ніде, за великим рахунком, “фальсифікаційна діяльність” не була організована належним чином. Зрештою, десь (як у Первомайську) довелося забирати протоколи із силами спецпризначення. Десь (як у Києві) – просто махнути на все рукою. Але здебільшого там, де не вдалося вибори фальсифікувати, їх переможців просто призначили у судах, використавши єдиний реально дієвий інститут нинішньої влади – слухняний суд.

Отже, будь-яке рішення, яке може бути запропоноване щодо проблеми виборів 2015 року, буде неодмінно включати саме суди різних рівнів. Я впевнений у цьому на 100%, оскільки поки що всі “успіхи” нинішньої влади щодо створення системи повновладдя президента були можливі тільки за рахунок судової гілки влади.

Думаю, що призначити діючого президента президентом на другий термін через суд поки що не наважаться, хоча це і було б абсолютно логічним кроком у межах нинішньої моделі політичних відносин.

Але без судів не обійдуться.

І тут ми знову повертаємось до питання про 300 депутатів, про яких проговорився на публіці М. Чечетов, і призначення яких може бути одне – захист “межигірських Фермопілів”, шляхом зміни Конституції, які б дозволили перенести вибори президента до парламенту.

Але, очевидно, є одна проблема. Із дня виборів вже пройшло майже пів-року, а от процес ще не розпочато. Очевидно, серед депутатів не так багато політичних самогубців, які би з радістю кинулися передавати комусь усю владу на невизначений термін, із перспективо, що ця влада буде використана для того, аби, приміром, відібрати у них же їх же бізнес. Прикладів останнього зараз не так уже й мало.

Тепер поглянемо на процесі ,які зараз відбуваються у парламенті. Якби провладній більшості справді була потрібна працююча рада, вони особливо не переймалися фактом наявності там депутатів із опозиційних фракцій. Всі пам’ятають, як, приміром, у нас голосувався закон про регіональні мови. Як розблоковували парламент раніше і т.д. Тепер не поспішають, але постійно роблять заяви про вибори на мажоритарній основі.

Ясно, що все це безпосередньо пов’язано із провалом формування конституційної більшості у 300 мандатів. Інформація про те, що у неї усіма правдами і неправдами зганяють депутатів останнім часом не є ні для кого новиною. Очевидно, демонстративне позбавлення мандатів двох депутатів через суд - це також частина цього плану, який поки що не надто успішно реалізується.

Погрози мажоритарних перевиборів – остання спроба натиснути на депутатів, і, одночасно, модель того, як дехто уявляє собі можливість радикального вирішення проблеми.

Зокрема, це перевибори за мажоритарною системою, за якою ПР проводить у своїх округах необхідну кількість депутатів, а інших просто призначають через суд. Так, мова не йде про фальсифікації,просто суди визнають певних кандидатів депутатами, а далі це буде затверджено ЦВК. Відповідно, утвориться парламентська більшість у 310-320 депутатів, лояльність якої буде повна, оскільки кожного невдоволеного можна буде позбавити мандата у один момент через суд. Ця більшість змінює Конституцію, переносячи вибори президента до парламенту. Там депутати, повністю залежні від президента, переобирають його, призначаючи паралельно когось із близьких до нього людей прем’єром. Чим не ідеальна модель? Президент через суди призначає депутатів, які обирають його президентом?

Вирішення проблеми того, як ввести в дію новий закон, окрема тема. Це можна зробити на референдумі, спарувавши його, приміром, із питанням обмеження зарплат депутатів. Але подібний варіант не надто ймовірний, адже складний. Принагідно можна згадати розуміння прав і обов’язків президента, яке демонструють у його фракції. Зокрема, нардеп Лук’янов вважає, що після завершення терміну блокування президент одержить право на розпуск парламенту, яке він може реалізовувати, або ні. Ось так, відповідно, можна вичекати 30 днів, відновити роботу ВР десь у підвалі, підписами проголосувати новий закон, після чого одразу ввести його в дію. Хоча це, знову ж таки, екстрений варіант. Швидше за все поки що будуть і далі погрозами та залякуванням формувати більшість у 300 мандатів. Якщо ж ні, то єдиний варіант – це мажоритарний парламент із депутатами, призначеними у судах. Звісно, якщо інша опора влади (пасивність громадян) збереже свою актуальність.