Фейсбук і революція: Що далі?

Від крутіння дуль владі до перемог - неблизька дорога

Нещодавні вибори до Верховної ради показали межі можливого в рамках поточного політичного процесу. У політиці не виникає нічого нового, щоб дало б друге дихання зневіреній країні.

Тим часом, градус напруги у соцмережах зростає.  Фейсбук переповнений гучними закликами. Проте це не призводить до зростання активності у реалі.

Щось не тримається купи у цій картині. Широкий громадський рух може стати інтеграційною платформою для небайдужих до долі країни громадян.

Протести: віртуальна реальність

Протягом останнього року продовжувалося бродіння у громадському секторі. Проте воно не призвело до його зміцніння. Як і раніше, масштаби активності залишаються незначними як для такої великої країни. Усе, як завжди: більшість діячів займаються імітацією буремної діяльності і найбільше пильнують, щоб їхня імітація була помітніша за сусідову. Проекти та ініціативи рідко інтегруються і підсилюють одне одного, а частіше – взаємно відштовхуються.

 Не відбувається головного: емоційне, ідейне бродіння не призводить до зростання ефективності, організованості та довіри. Групи незадоволених ковзають по горизонталі, по поверхнях думок і проблем. І між ними, і на осі «громадянство – громадські організації – партії» замість сталих зв’язків продовжує домінувати ставлення споживацьке і паразитичне.

Партії ситуативно залучають громадян і замість того, аби й далі їх інтегрувати у діяльність, структури, відкидають. Заклики до народу захищати результати виборів є. Але бажання надавати цьому народу інформацію і відповідати перед ним після виборів нема.

Громадяни та громадські організації тим часом вчаться діяти самостійно. І продовжують плекати недовіру до політиків, остерігаючись бути використаними.

Попри їхню гучність, образливі для владних діячів і радикальні заклики у Фейсбуку не є ознакою революційної ситуації. Динаміка зростання українського сегменту ФБ за 2012-2013 роки суттєво сповільнилася. Зараз маємо у політично бентежному ФБ приблизно 2 млн. профілів українських користувачів, що становить 5,2% населення. За даними Socialbakers це показник між африканськими Конго та Сан-Томе і Принсипі.

Найбільш показовою є кількість реєстрацій у ФБ порівняно з іншими соцмережами. Фейсбучна аудиторія вважається більш інтелектуально просунутою та політично зацікавленою. Порівняно з двома мільйонами «фейсбуківців»,   Вконтактє  налічує 20 мільйонів. Це і є відповідь на питання про реальні пріоритети людей. Участь у ФБ-голосувалках щодо парламентських, президентських виборів та громадських діячів в Україні бере до 7 тисяч користувачів - оце і є приблизна кількість віртуальних активістів.

Інтернет став комфортним та безпечним засобом задоволення особистих амбіцій у країні, яка й раніше не відзначалася здатністю до державотворення та командної роботи. Інтернет – це наше все для нації індивідуалістів: вписав два коменти – і задовольнив своє его. До наступних коментів завтра. Для пасивних спостерігачів – ідеальна «діяльність».

Фейсбук серед соцмереж залишається локальною посудиною, у якій дозволено здіймати хвилі, які не спричинюють бурі в реалі. Кількість учасників протестних акцій не перевищує кількості активістів, які знають одне одного і без Фейсбука та, за великим рахунком, не потребують його для самомобілізації.

Що ж маємо з протестами у реалі? Протягом останнього року кількість протестів зросла, проте порівняно з 2011 ця цифра не вражає. Минулого року протести мали два піки – літо у контексті прийняття мовного закону та виборчу осінь.

Попри прогнози штатних провісників революцій, загальнонаціональне повстання після парламентських виборів не відбулося. Зростання ж кількості протестів у рік виборів є звичним «сезонним» явищем. Протести ж на дражливу мовну тему за інших умов мали б призвести до знесення «владної контори», але показово, що нічого подібного не сталося.

Що гірше, багато з цих протестів і не претендують на досягнення результату. Вони проводяться заради потрапляння у об’єктиви фото- і телекамер. Позірні і безрезультатні, такі протести дискредитують саму ідею повстання і аж ніяк не заохочують незаполітизоване громадянство приєднуватися.

На початку 20 століття писали про два вагони потяга, у які могли поміститися усі активісти прогресивного українства. Згодом дисиденти-шестидесятники писали: якщо знищити кілька сотень тих, хто наважується піднімати голос проти системи, було б загублено усю українську справу.

Зараз ситуація така ж: коло революціонерів вузьке. А розрив між ним та рештою людей великий. І Фейсбук не допоміг засипати цю прірву.

Через те, що ФБ-користувачі мають можливість вибирати партнерів для спілкування, їхня взаємодія стає у буквальному сенсі вибірковою, не репрезентативною. Люди самі накручують себе, а відтак – і собі подібних. Але це мало впливає на тих, кого прийнято називати «мовчазною більшістю».

Звички слухати одне одного як не було, так і нема. А у постійному гаморі думки одна одну перекривають і губляться, навіть якщо вони розумні. У Фейсбуку мають нагоду проявити себе експерти та допитливі громадяни, але звідти не з’являються політики.

І коли у ФБ шириться черговий ґвалт на тему «хата горить!», більшість країни спокійнісінько дивиться телешоу і пече пляцки.

Стратегічний резерв революції

Фейсбук не породив ані альтернативної третьої сили, ані не став засобом передавання на широкий загал прогресивних і протестних настроїв.

Це проблема не соцмережі, а самого суспільства. Адже соцмережа не здатна ступити ширше «штанів» суспільства. Вона – лише його відображення, і то фрагментарне. У вільному польоті в інет-ефірі «коридорні філософи» та інші носії непрофесійного, профанного знання засмічують своїми теоріями соцмережі та й без цього тісні простори української думки.

Третю силу не вдається згенерувати не лише знизу, але й виділити з наявного політичного класу, хоч клас цей володіє більшим інформаційним та фінансовим ресурсом. Подивіться, яку еволюцію рейтингів пройшли за останні три-чотири роки Сергій Тігіпко, Арсеній Яценюк, Віталій Кличко. Кожен з них рухається за подібною траєкторією: різкий підйом, але лише до певного рівня, а далі застій і затухання. (З Кличком усе ще не до кінця ясно, проте його політсила виразно пройшла по цій траєкторії перед виборами-2012).

Серед діячів теперішньої парламентської опозиції не видно нікого, хто мав би потенціал пройти увесь шлях догори і витягнути – себе, організацію, країну. Зірки теперішніх опозиціонерів тьмяніють, ще не встигнувши толком народитися.

Зараз ми чуємо завершальні акорди політиків, які зростали у СРСР і вигодувалися на політиці 90х років. Подібно до того, як революція-2004 стала можливою завдяки громадянському дозріванню покоління студентів початку 90-х, наступний злам буде можливим тоді, коли ті, хто був студентами у 2004, стануть сформованими громадянами - представниками середнього класу. Себто ближче до 2020 року.

Яку ситуацію можна вважати дійсно революційною? Історик Ярослав Грицак наводить передумови революції від Чарльза Тіллі:

1)   Поява верстви, яка претендує на контроль над державою.

2)   Підтримка таких прагнень широкими верствами суспільства.

3)   Неспроможність держави давати раду пунктам 1 і 2.

Поки що не сформований прошарок, який претендував би на контроль над державою. Не видно навіть консолідованої групи, яка могла б сформулювати і заявити вимоги, альтернативні стандартам життя теперішньої влади та наявного політичного класу. Спорадичні і різнонаправлені індивідуальні вимоги не рахуються. Часто вони не лише не додаються, а взаємно помножують одне одного на нуль. І до того, коли буде сформовано цей прошарок і його вимоги, повстання має великі шанси глохнути на початках або ж вилитися у сліпий бунт.

Революції найчастіше відбуваються не у період зубожіння, а у період економічного підйому та завищених очікувань серед людей. Сьогодні нема не тільки економічного підйому – економічну ситуацію все частіше порівнюють з кризою 2009 року. Підприємці від початку року нарікають на небачене падіння продажів та ділової активності. Нема й жодних позитивних очікувань - не те що якихось завищених. У період економічного спаду люди дбають про виживання і зосереджуються не на правах, свободах та інших високих матеріях, а на задоволенні своїх базових матеріальних потреб.

Взагалі, поки країна не пройде через усі етапи, необхідні для визрівання революції, революція навряд чи можлива – знову ж, хіба що бунт. Бунт тим більше вірогідний, що шанси на насильство зростають, чим біднішою є країна.

Водночас, Україна на сьогодні не достатньо зубожіла, щоб довести людей до голодного бунту. Люди замість виходити на вулиці будуть захищати свій останній кусень хліба, залишки свого маленького комфорту. А для мирної оксамитової революції не пройдено шлях її визрівання, зализування пост-помаранчевих розчарувань та накопичення соціальної енергії.

Суспільство тяжко хворіє. І як кожен тяжко хворий, намагається щонайменше рухатися – заощаджує енергію. Для успіху лікування необхідні не лише локальні процедури, але й лікування усього організму в цілісності.

Основною запорукою видужання є воля до життя самого хворого - без цього нічого не буде!

Що ми можемо зробити у цій ситуації.

Шанси на позитивний розвиток зростуть, якщо нам усім вдасться засипати досі нездоланні рови між пересічними громадянами, громадськими організаціями/самоврядними ініціативами та політичними силами. Це можна зробити виключно на основі взаємної довіри та поваги. І – відмови від пихи, - хай як банально це звучить. Українська пиха заважає порозумітися політикам з політиками, активістам з активістами, і усім разом - між собою. На політиків зі шлейфом застарілих інтриг та конфліктів надії мало. Громадський сектор у цій ситуації мав би відіграти ключову роль.

Протягом останнього року традиційні опозиційні партії певною мірою відновили рівень підтримки людей. Навіть не маючи жодних щодо цих партій ілюзій і не покладаючи на них надій, люди віддають за них свої голоси на виборах. Але на політичні акції не приходять.

Бракує клею, щоб усе трималося купи. Широкий громадський рух на стику політики і незаангажованого у політпартії громадянства міг би заповнити наявні розриви і додати цілісності рухові за позитивні зміни. Цей громадський рух був би набагато кращим гарантом незворотності змін у майбутньому, аніж політичні партії, які залишаються замкненими системами.

Зараз саме громадський рух мав би найбільше шансів виконати основну роботу, з якою не впоруються ні соцмережі, ні партії: похід до людей і спілкування в реалі.

Саме пересічний український громадянин визначає майбутнє країни, і без зміни якості вимог до політикуму, без зрушень у цінностях суттєвих змін у країні не відбудеться.

Цей громадський рух матиме сенс і суттєві переваги, якщо поєднає досвід і молодість, перевірених бійців і нові ідеї, романтиків та прагматиків. Для того, щоб його творити, не треба великих теоретизувань. Важливо мати на меті дійсно загальнонаціональне об’єднання – для обох берегів Дніпра. І – достатню мотивацію викорінити корупцію, дотримуватися принципів верховенства права та економічної свободи.

Ви скажете, що Україна досі обходилася без такого руху. У нас був Народний Рух України у 1980х. А далі – так, обходилася. Але й результат був скромний, погодьтеся, а перспективи – непевні.

Політичні процеси костеніють, проте ще є шанс не піддатися інерції і залучити усі сили для досягнення позитивних змін.  Цінний шанс для тих, хто більшого вимагає!

Володимир КУХАР, Українська альтернатива