Від азарівщини до арбузівщини

Деякі тенденції трансформації у вищих ешелонах

Для будь-якого уважного політичного глядача не могло залишитися непоміченим те, що під час останніх святкувань роль діючого прем’єра М. Азарова була зведена до мінімуму.

Скромна участь у молебнях та покладаннях квітів. Фактично, були відсутні сюжети про діяльність прем’єра, мінімізовані публічні привітання, обмежена присутність у фінальній телевізійній картинці. Навіть пасхальне богослужіння прем’єр та президент відвідали нарізно. Це, звісно, навряд чи є випадковим, якщо поглянути на проблему крізь призму старовинного радянського церемоніалу, де фізична близькість перед камерами до тіла часто була індикатором близькості функціональної та неформальної.

В принципі, все це можна було б проігнорувати, якби не тенденції, спрямовані проти діючого уряду та його очільника, які намітилися вже досить давно.

Зокрема, під час останньої партійної конференції ПР у Донецьку, мер Лук’янченко зайнявся критикою влади, реформи якої, мовляв, викликають розчарування у населення та недовіру, звужують ряди прихильників і т.д.

Ще далі пішов тоді у своїй критиці старожил-регіонал Ю. Звягільський.

Не треба бути пророком, аби збагнути, що “у системі” такі речі не кажуть просто так, для красного слівця, а самі ці виступи не узгоджуються із кимось, або, принаймні, не відбивають певного загального побажання окремих кіл. Сказали критикувати – от і критикують. За окремі прорахунки окремих осіб. І ні для кого не секрет, хто серед цих окремих осіб найголовніший.

Проти кого може бути спрямована критика за зволікання реформ і розчарування партійців? Очевидно, що проти очільника уряду та діючого керівника ПР – М.Азарова, якому просто за посадою призначено бути стрілочником у всіх ситуаціях.

Процеси, які розпочалися у країні після партійної конференції у Донецьку, очевидно, дещо загальмували можливість відставки уряду. Мова про масові демонстрації, загальне невдоволення у країні ситуацією, що склалася після зими, та про ініціювання відставки Кабміну. Очевидно, що “цар” у цій ситуації не міг карати своїх бояр, адже це могло бути сприйнято так, наче він рахується із “якоюсь громадською думкою”. Зараз, коли відставку парламент провалив, можна і самому подумати про відставку, але вже власною волею і милістю.

Яке може бути призначення цих дій?

Власне, не є великим секретом, що заміна прем’єра обговорювалася ще наприкінці минулого року, але тоді так і не наважилися посунути на місце Азарова Арбузова.

Але, при цьому, суттєво перекроїли баланс у Кабміні, замкнувши усі питання внутрішнього розпорядку на міністра Кабінету міністрів та оформивши підзвітність віце-прем’єрів першому віце-прем’єру.

І мова, мабуть, не стільки про якусь недовіру до М.Азарова, скільки про інстинктивне бажання усунути від влади будь-кого, хто перебуває за межами сім’ї. Єдиним логічним завершенням цього процесу може бути лише остаточне заміщення сімейними людьми усіх більш-менш значимих у державі посад.

Ймовірне призначення на пост прем’єра Арбузова якраз і буде логічним завершенням перетворення вертикалі влади на закритий сімейний бізнес невеликої групи людей. Ця тенденція є все більш помітною із кожним місцем, і має набути логічного завершення.

Відставка прем’єра дозволить перекинути на М. Азарова, що сам стане попередником, весь негатив, пов'язаний із зимою, дорогами, невиплатами невиконаними обіцянками. Послугує розрядкою для суспільства. Покаже, як залізний господар відслідковує та контролює ситуацію в Україні і т.д.

Загалом, це буде завершення цілого етапу, який можна сміливо назвати “азарівщиною”, смисл якого полягав у натужних спробах влади демонструвати себе командою кваліфікованих професіоналів, що на всьому знаються, все розуміють та все контролюють.

Символ цього етапу – сам Микола Янович, що зачитає із папірця цифри, із яких слідує, наскільки доступнішою для рядових громадян стала за останнє півріччя капуста та морква, або наскільки кіловат зросла генерація енергії.

Київський сніг, українські розбиті дороги та заморожені хюндаї потроху розвінчали міф про професіоналізм влади, що стало очевидно навіть для найпереконанішого прихильника влади. Стало  ясно, що ці професіонали розбираються у відведених галузях гірше за попередніх аматорів, а тому напирати на професіоналізм і далі – марна справа. Навіть найвідсталіші індивіди цього слухати та вірити цьому не будуть. Тому і говорити немає про що.

А якщо так, то і триматися за “азарівщину” смислу більше немає. Настав час для “арбузівщини”, деякі тенденції якої можна спрогнозувати вже зараз.

Насамперед, це різкий відкат від публічних розмірковувань про важкий шлях реформ та професіональних менеджерів у напрямку до відвертої суспільної історії щодо вкритих історичним мохом проблем.

Помітно, що коло публічних осіб ПР суттєво змінилося, змінилися і теми, які вони піднімають.

Кудись зникли з телевізійних екранів респектабельні регіонали на кшталт Кінаха-Тігіпка, і їх місце зайняли вдягнений у радянську гімнастерку В. Колесніченко, або захисник Леніна і мільярдер за сумісництвом Г. Кернес. Тематика теж радикалізується. Ніхто вже і не намагається говорити про економіку, якісь реформи чи Лі Куан Ю (улюблена тема Миколи Яновича). Тільки червоні прапори, Сталін та залякування нацистами.

Замість занудних цифр – істеричні крики.

З іншого боку маємо величезний пласт абсолютно непублічних міністрів та перших осіб держави, яких ніхто не бачить, не чує, і які прапорами або пам’ятниками не займаються, але кмітливо вишуковують шляхи, де б іще знайти гроші, аби перекачати їх із суспільної скарбниці у сімейну.

Думаю, що у подальшому ця тенденція радикалізується, і політика остаточно розколеться на дві складові: сфера дешевих публічних клоунів, і сфера дорогих непублічних шахраїв, між якими не буде жодного зв’язку.

Один і той самий цирк-шапіто виступатиме у Шустера із виставами про фашистів та комуністів, у той час як у закритих кабінетах нікому невідомі особи будуть ділити державне майно.

Що для цього потрібно? Що потрібно, аби остаточно розвести реальну і віртуальну політику? Правильно, необхідно повністю контролювати інформаційний простір, аби єдиним джерелом залишався офіційний та вивірений телекран оруеллівського штибу.

І тут у загальну тенденцію досить непогано лягає ситуація із ТВай, яке, фактично, перетворюється із єдиного традиційного каналу комунікації, де хоч іноді могла пройти інформація про мільярдні викачування з бюджету в невідомому напрямку, на звичайнісінький канал, який, як заявляє нове керівництво, буде битися за рейтинги. Очевидно, засмічуючи ефір тимими самими помиями, що інші канали.

Також не може привертати увагу останні повідомлення про зміну власників ключових інформаційних інтернет-холдингів (того ж Кореспонденту, між іншим).

У підсумку є всі підстави вважати, що скоро альтернативними майданчиками інформації у нас залишаться лише якісь блоги та маргіналізовані ресурси.

В таких умовах можна буде не просто купувати у ризьких бомжів бурові вишки, а продати цим самим бомбам усю країну в кредит. Ніхто і не помітить. А той, хто помітить, мало-кому розкаже, а тому все можна буде списати на дрібні похибки у розрахунках.

Отже, і переконувати когось у професіоналізмі ніхто вже не буде. Будуть просто заливати всіх інформаційними помиями та мовчати. Заливати помиями та мовчати…

Все це не можна було б реалізувати, якби опозиція не грала із владою у цю дрібно-провокаційну гру, обсмоктуючи одні і ті самі теми, які не мають жодного стосунку до реальності, або блокуючи трибуну із незрозумілим ефектом та неясними цілями. Але їх, очевидно, роль стандартної груші для відпрацьовування ударів цілком влаштовує, а тому розраховувати на них  не доводиться.

Скоро все буде чудово. Хтось буде ділити гроші, хтось буде битися перед камерами. Обидві сфери перетинатися не будуть взагалі, а міністрам не буде потреби являтися публіці.

Місце Азарова, якого, принаймні, хтось і десь бачив, займуть міністрів-аноніми, міністри-функції, міністри, яких ніхто окрім портретів на сайті та у газетах ніде не побачить.

За таких умов не принципово, кого і куди призначати, а найдоцільніше поділити усі посади серед сім’ї, просто аби не сильно перейматися цими питаннями та не випускати зі своїх рук жодної бюджетної копійчини.

Очевидно, саме це на нас найближчим часом і очікує.