Свіже повітря інтернет-свободи

Труїть покриті мохом опудала мастодонтів

Ні дня не проходить без новин про те, як українська влада перебуває у стані холодної війни із світовою мережею Інтернет.

Зокрема, вчора вітчизняні податківці проводили обшук у вітчизняному офісі відомого сервісу web-money, що заблокувало для багатьох українців можливість здійснення платежів.

У цьому контексті не варто забувати про спроби контролю за нетиповими формами зайнятості, які намагається ввести через видачу спеціальних дозволів міністр Королевська (спрямовуючи свій каральний меч, у першу чергу, проти аутсорсінгу).

Про те, як намагаються обмежити свободу слова в мережі Інтернет вітчизняні законодавці через сумнівні законопроекти про суспільну мораль я вже писав раніше.

Все це у комплексі нагадує справжнісінький зуд, який раптово охопив усю владну верхівку, що, звісно, не може бути випадковим.

Очевидно, причини цього всього є, і вони очевидні.

Три роки в Україні триває перерозподіл власності того, що не було розподілено серед представників “талановитих родин”. Зараз грабують недограбоване, але його залишається все менше, а запити талановитих спадкоємців не менш талановитих батьків зростають у геометричній прогресії.

Звісно, їх не може не бісити те, що десь поруч існує зона, що живе за своїми власними законами, що значно вільніші за закони того гетто, яке вони будують в Україні. І, що найважливіше, там не тільки є вільні думки вільних людей, але й вільні гроші, які проблематично приватизувати та покласти у власну кишеню, наславши банду міцних хлопаків на власників.

Інтернет, очевидно, дуже бісить когось.

Бісить через низку причин, серед яких на першому місці – його відверта антифеодальна природа, що не може подобатись феодальній верхівці, що звикла розпоряджатися життям і волею своїх кріпаків.

Не можна призначити “начальника Інтернету всієї України”. Як би не хотілося. І хоча син президента і публікує вже не один рік статті про Мережу, проте навіть не у владі його таточка призначити його власником “усього Інтернету”. Хіба це не може не бісити, коли ти можеш поставити свою людину на вугілля, на газ, на метал, на зерно і т.д., а на Інтернет – не можеш? А гроші там теж водяться.

Далі, усіх їх дуже ображає те, що у Інтернету немає єдиного, зрозумілого для них рубильника, який можна було б перевести у інше положення, зупинивши, тим самим, обговорення тих або інших тем. От із телебаченням, приміром, усе просто. Позбавив ліцензії когось через власний суд, викинв когось із ефіру. Просто та ефективно. А як бути із мережею, де вся інформація миттєво розповсюджується по всьому світі, залишаючи свої відбитки скрізь?

Нарешті, не може не гнівати просте нерозуміння сутності тих процесів, які відбуваються у реальності Мережі. Прості хлопці, що захопили владу в Україні та звикли відбирати те, що їм потрібно, не зможуть збагнути природи того явища, з яким зіткнулися. А тому намагаються залякувати усіх мало-здійсненними законопроектами по блокуванню ресурсів, зміст яких владі може не сподобатись.

Загалом, зі сторони все це нагадує середньовічні кампанії проти книгодрукування. Пафосні, наповнені великою кількістю офіційних заборон, але від того не більш ефективні.

Уся ця сучасна “війна” демонструє, наскільки обмеженою у своєму розвитку є новітня українська феодальна еліта, її мислення та спроможності вирішувати проблеми, що базуються на багажі ще СРСР.

Українська держава неефективна, тому, що застрягла на старому бюрократичному етапі розвитку, який вже давно пройшли і забули більшість розвинених країн.

Там, де зараз панують системи електронного уряду, електронний документообіг та можливість для громадянина вирішувати більшість проблем без контакту із бюрократом там Інтернет – не ворог, а ефективний інструмент управління.

В Україні ж все по іншому, бо стара, вкрита мохом модель державного управління не передбачає нічого іншого. Кому потрібна автоматизація управління, коли кожен найменший бюрократ звик дивитися на свою посаду як на дарену ласкою царя вотчину, з якої він має повне право скубти побори для самого себе?

За таких умов бюрократичний апарат все такий же роздутий та неефективний, оскільки він повинен забезпечувати не ефективність вирішення проблем управління суспільством, а працевлаштування та високий соціальний статус для купи абсолютно непотрібних у сучасному суспільстві людей, які, проте, звикли вважати себе господарями життя.

Тому ні сучасних доріг, ні медицини, ні планування міст у нас немає і бути не може, бо це – атрибути іншого етапу суспільного розвитку. Ви ж не чекаєте від короля у замку будівництва радіо-вишок?

Тому вищеназвана боротьба – це, насправді, непомічений етап суспільної революції, що розгортається на наших очах. І більшість революціонерів її поки не надто помічають, продовжуючи скиглити про те, що, мовляв, Інтернет відволікає усіх від справжньої боротьби, що, звісно, є простим стереотипом старих моделей суспільного управління. Чому хтось вважає, що у боротьбі новітніх суспільних відносин із старою управлінською моделлю доінформаційного суспільства найефективнішими будуть засоби боротьби цього самого доінформаційного  суспільства? Танці на Майданах та ходи із факелами?

Очевидно, що українська влада краще за всіх розуміє те, що відбувається. Точніше, не розуміє, а відчуває. Вона відчуває, що якщо десь існує простір свободи – його слід викорінювати, бо свобода і феодалізм є несумісними за своєю природою.

Тому не дивно, що основні об’єкти удару – це вільна, не обмежена неприродною регламентацією економічна діяльність, вільний обмін інформацією а також вільне спілкування вільних людей.

Випусти все це остаточно із під контролю, і все це скупчення відсталих  мастодонтів, яких у нас прийнято вважати владою, просто буде нікому не потрібними, смішними екзотичними експонатами. Так само, як живими експонатами стали після буржуазних революцій у Європі нащадки старих аристократичних фамілій.

Звісно, говорити про щось у всеукраїнському масштабі поки що зарано, оскільки інформаційний розвиток нашої держави є нерівномірним. У той час як окремі регіони наближаються до європейських країн, інші – до цього часу на рівні відсталих африканських. Проте тенденції незмінні. Приміром, ситуація у Києві на минулих виборах показала, що він – уже позасистемна територія, яку нинішні господарі державного механізму прогнозувати не можуть. Тому і за будь-яких причин не хочуть проводити на ній вибори, аби у чергове не продемонструвати усім власну обмеженість та безпорадність.

А що буде завтра? Завтра громадянин, що зароблятиме напряму через зв'язок із світовою економікою, споживатиме напряму необхідні товари, спілкуватиметься напряму із будь-ким, з ким забажає та звикне дивитися на себе як на елемент суспільства у світовому масштабі… І найголовніше, звикне вирішувати сам свої проблеми без будь-яких застарілих та умовних переваг державного патерналізму. Чи буде він так само сприймати тих обмежених спадкових клоунів, яких йому подають в якості його господарів?

Тому те, що виглядає зараз як боротьба за гроші, є ще ідеологічною боротьбою старого та нового, у якій феодальний режим намагається захистити себе, рублячи контакти суспільства із зовнішнім світом, обмежуючи сучасні механізми комунікації.

Найкумедніше те, що вони не можуть бути послідовними у цій боротьбі, бо так само пов’язані із цією світовою системою Вони не можуть дозволити собі спалити усі оптико-волоконні кабелі. Навіть якби дуже цього хотіли, бо самі – елемент (відсталий, але елемент) тієї системи, з якою воюють.

Тому все це нагадує війну із вітряками, у якій на місце одного закритого інформаційного ресурсу прийдуть десять, на місце вебмані, роботу якого призупинять на якійсь час, прийдуть інші аналогічні сервіси і т.д.

А ті, хто намагаються розбивати друкарські верстати все одно програють. Від відчуття цього і походить їх дурна та безглузда злість.