Пошук крайніх у питанні стану доріг

Або як схильний вирішувати проблеми український уряд

Питання стану українських доріг – одне із найболючіших для українського уряду, та тих, за що на адресу його керівництва було надіслано найбільше прокльонів.

Власне, це одне із тих питань, щодо яких влада протягом останнього півріччя найбільше плуталася у показах.

Так, ще у березні заявляли, що вони на 98% відремонтовані, а через відносно невеликий проміжок часу вони вже потребували ремонту на 97% (за словами вітчизняного віце-прем’єра).

Все це, а також бажання списати стан доріг на транспорт та погодні умови, показували не найкраще володіння ситуацією представниками самого уряду. Хоча, швидше, це можна тлумачити як використання питання доріг для вирішення своїх тактичних цілей. Треба заткнути пельку невдоволеному суспільству? Скажемо, що все відремонтували. Треба ще трохи грошей розділити між талановитими родинами? Скажемо, що треба ремонтувати дороги.

Самі дороги виконують у цій ситуації роль холерних бараків Першої світової, які, як зазначав Я. Гашек, були найкращим засобом заробітку: спробуй доведи, спалили холерний барак, або взагалі не будували?

Так і тут. Доведіть, що дороги не ремонтували? Ні, їх старанно ремонтували, але вантажівки, сонце і сніг все зруйнували. Треба підвищувати оподаткування!

Не дивно, що на місцях громадяни вже доведені до стану готовності до радикальних дій.

Вирішувати будь-яке питання можна різними шляхами.

Зокрема, ті самі дороги можна просто відремонтувати, але ясно, що це не той шлях, яким піде український уряд. Якщо брати у населення гроші і витрачати їх за призначенням, то хто буде годувати круасанами та чорною ікрою нащадків талановитих родин?

Тому уряд, звісно, обере більш елегантне рішення – просто “скине” весь цей баласт на інших, стрілочників, у якості яких обрано місцеві державні адміністрації.

Про це, зокрема, свідчить остання законодавча ініціатива уряду під промовистою назвою “Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування системи управління автомобільними дорогами загального користування”.

Реформування зводиться у своїй суті до того, що дороги місцевого значення передаються у відання місцевих адміністрацій.

В принципі, нічого вже такого надзвичайного у цьому немає. Однак слід відзначити кілька принципових моментів: 1) у законопроекті мова не йде про фінансові питання і, зокрема, про те, за рахунок чого ОДА будуть щось десь ремонтувати; 2) стан місцевих доріг уряд віддає до відання своїх власних місцевих органів, які сам і формує.

Таким чином, нічого по суті не змінюється. Просто директор призначив свого підлеглого відповідальним, і тепер буде скрізь казати, що відповідає невін.

Очевидно, що ціль подібних дій – призначення стрілочників. Урядовцям набридло постійно відповідати на питання про стан доріг, тому тепер на питання про стан більшості з них вони будуть реагувати наступним чином: “А питайте про це у глави такої-то ОДА”. Чим не вирішення проблеми? Більше того, сам Микола Янович (або може вже і п. Арбузов) буде за кожної нагоди відчитувати недолуге місцеве керівництво, яке допустило таке неподобство із станом шляхів. Недолуге керівництво буде смиренно слухати, потупивши погляд, смиренно виправдовуватися про нестачу коштів,  але, звісно, нічого робити не буде. У цьому головна хитрість системи українського управління: всі наче і винуваті, але ніхто конкретно не відповідає.

Далі, цікаві моменти містить вищеназваний законопроект і про систему платних доріг. Зокрема, у ст. 12 законопроекту міститься положення про те, що “Подання до Кабінету Міністрів України про віднесення автомобільної дороги загального користування до розряду платних вносить центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері дорожнього господарства та управління автомобільними дорогами”. І це все саме по собі дуже цікаво, оскільки незрозуміло, чому має бути дорога загального користування віднесена до платних? А якщо вона, приміром, тільки була відремонтована державним коштом? Тобто вже за рахунок акцизів, зібраних із громадян? Чому із них мають братися кошти? І хто це робитиме? Держава? Або, може, все це буде приватизоване черговим талановитим донецьким бізнесменом, котрий зрозумів, що вже нічого окрім доріг йому не світить, а бізнес треба розвивати? То не слід очікувати появи на найбільш пропускних комунікаціях КПП, встановлених від імені іноземного (кіпрського) інвестора?

Таким чином, рецепт вирішення дорожнього питання в урядовій редакції виглядає наступним чином: 1) весь шляховий неліквід віддати у відповідальність місцевих адміністрацій, аби останні звітували перед громадою за їх (прогнозований та очікуваний) жалюгідний стан; 2) все те, на чому можна заробити поборами, перетворити на черговий засіб збагачення.

Звісно, це все не означає, що закладені у законопроекті рішення проблеми є заздалегідь ідеологічно-хибними. І платні дороги спокійно існують у країнах Європи, не викликаючи заперечень. Проблема в тому, що їх будують інвестори на найвищому рівні, а потім вже заробляють на них гроші, а непросто “віджимають” у суспільства дороги загального призначення, аби влаштувати систему поборів.

Те саме із відповідальністю місцевої влади. Місцеві адміністрації – органи, що відповідають перед урядом, а не перед громадами, якими вони керують. Відповідно, такий гауляйтер, якого призначає Фюрер особисто, відповідати буде перед ним, а не перед громадою. Наприклад, київського бургомістра, якого, як відомо, ніхто у нас не обирав, має турбувати стан лише трьох доріг: на Межигіря, на Конча-Заспу, на аеропорт Бориспіль. Все інше його начальству не потрібно, а, отже, і йому теж.

Будь-яке вирішення питань передбачає підкріплення відповідними повноваженнями та матеріальними ресурсами. Хочете віддавати щось на місця? Чудова ідея, але тоді: 1) зробіть цю місцеву владу виборною, аби вона звітувала за свої дії перед громадою, і, очевидно, виконувала свої повноваження в її інтересах; 2) надайте цим діям матеріальне підкріплення, аби відповідні збори одержували ті, хто безпосередньо і виконуватиме роботи. Тоді ми могли б говорити про реальний пошук виходу із ситуації.

У нас же виходів не шукають, а лише концентрують гроші в одних руках та диверсифікують відповідальність по безлічі “голів”, аби зрештою той, хто збере усі гроші, не відповідав ні за що.

Така природа будь-яких вітчизняних НПА. Тому дороги у нас – жахливі, медицина – страшна, а правоохоронці більше нагадують бандитів.