Доступ до публічної інформації: схвальні оцінки перебільшені

Відкритість та прозорість діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, створення дієвих механізмів забезпечення права доступу громадян України до публічної інформації є запорукою ефективності цієї самої влади, подолання закоренілої бюро

В цьому контексті вкрай важливим було прийняття в Україні нормативного акта, покликаного врегулювати питання доступу до інформації, яка належить суб’єктам владних повноважень. Відповідний законопроект перебував на розгляді комітетів Верховної Ради впродовж кількох останніх років. На необхідності його прийняття неодноразово наголошували поважні міжнародні інституції. Зокрема, Парламентська асамблея Ради Європи в одній зі своїх останніх резолюцій закликала українських парламентарів врегулювати порядок доступу до публічної інформації на шляху подолання корупції.

Нарешті, після тривалих політичних дебатів і кількох «проміжних» редакцій на початку січня 2011 року парламент ухвалив закон України «Про доступ до публічної інформації». Водночас, запрацює він лише з травня цього року.

З табору провладної більшості відразу пролунали схвальні відгуки на адресу цього документу – мовляв він надає можливість кожному українцю брати активну участь у суспільному житті країни. Разом з тим, аналіз закону дає підстави засумніватися в достовірності таких заяв.

По-перше, необхідно наголосити, що у первинному вигляді законопроект передбачав механізм парламентського контролю з боку Уповноваженого з прав людини за прозорістю надання публічної інформації. Разом з тим, попри всю важливість цих положень для забезпечення захисту прав людини на вільний доступ до інформації, вони були вилучені та не увійшли до остаточної редакції закону.

По-друге, текст закону містить низку оціночних понять. От як, наприклад, викладається у ньому порядок доступу до інформації: «Доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного та оперативного оприлюднення інформації». У зв’язку з невизначеністю цих понять завжди існуватиме можливість маніпулювання інформацією, що неуникно призведе до перекручення та викривлення її об’єктивності.

Але найголовніше, мабуть, навіть не це. Якщо раніше обмеженою у доступі була виключно конфіденційна та таємна інформація, то тепер до цього переліку також додалася і службова інформація. При цьому, закон не конкретизує переліку такої інформації, а отже фактично, будь-якій службовій кореспонденції, доповідним запискам, рекомендаціям може бути присвоєно гриф «для службового користування».

Така ситуація надасть службовцям додаткових аргументів для ненадання інформації та створить широке поле для маневру, службових зловживань, що тільки більше наштовхне на думки про корупцію.

Водночас, адміністративна відповідальність за неналежне надання інформації залишається на старому рівні. Та чи дійсно максимальний штраф у розмірі 425 гривень – адекватне реагування на порушення прав людини і основоположних свобод?

Ці положення так довго очікуваного документу можуть звести нанівець задекларований владою принцип прозорості, ефективності і підконтрольності, адже закон навряд чи буде реалізований у демократичному розумінні. Влада буде підконтрольною … тільки самій владі та так і залишиться за «високим парканом» для широкої громадськості.