Соціальний захист інвалідів: долаємо бар’єри без влади

В Україні вкрай гострим стоїть питання комплексного соціального захисту людей з інвалідністю. Значна частина їх соціальних гарантій не забезпечується на належному рівні. Згадують про це лише 3 грудня – у Міжнародний день захисту інвалідів. Проте навіть не

Якщо дивитися на законодавчу базу – тут нібито все гаразд. За роки незалежності ухвалено цілу низку законів, які визначають основи соціальної захищеності інвалідів, гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створюють необхідні умови для повноцінного життя.

Проте низка положень законів «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про реабілітацію інвалідів в Україні» залишаються суто декларативними, а різноманітні державні програми соціального захисту інвалідів не реалізується повною мірою.

Розберемося детальніше. В Україні порушуються права інвалідів на першочергове забезпечення житлом та медикаментами. В минулому році на потреби у технічних засобах реабілітації потрібно було виділити 634 млн. грн. з Державного бюджету. Виділено - половину. Лише кожен четвертий інвалід має змогу отримати в органах управління праці та соціального захисту путівку на санаторно-курортне лікування.

Досі невирішеним залишається питання доступу таких людей до житла та об’єктів громадського призначення, комунального транспорту, пішохідних переходів. Поширеною є ситуація, коли вистраждавши своє законне право на санаторно-курортне лікування, інваліди банально не можуть доїхати до місця призначення.

Ще одна проблема, мабуть, найголовніша – працевлаштування. На сьогодні в Україні налічується майже 2,5 млн. осіб з інвалідністю, однак працевлаштованими є лише кожен третій з них. Причина - недостатність спеціалізованих і відсутність надомних робочих місць, невідповідність між заявленими вакансіями та станом здоров’я і кваліфікацією інвалідів.

Держава майже не здійснює контроль за створенням на підприємствах, установах та організаціях необхідної кількості робочих місць для таких людей. Непоодинокі випадки ухиляння роботодавців від сплати адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць, а також необґрунтовані відмови у прийняті на роботу інвалідів. І ці випадки залишаються поза увагою з боку контролюючих органів.

Сьогодні в Україні невідкладним є розроблення та прийняття нормативного акту, який нарешті б урегулював порядок працевлаштування інвалідів, визначив права та обов’язки роботодавців та встановив дієвий механізм їхньої відповідальності за не створення робочих місць та необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу.

Однак, одночасно з регуляторними заходами, держава повинна остаточно розвінчати соціальний міф щодо низької ефективності праці даної категорії громадян.

Необхідно наголосити, що органи влади у своїй роботі активно застосовують принцип «перекладання відповідальності». Відтак, ніхто з них особливо не бажає нарешті виконати свої зобов’язання та забезпечити гідний соціальних захист інвалідів.

Вказана ситуація є лише черговим підтвердженням того, що в цій країні треба покладатися виключно на власні сили.