Як Україні заробляти гроші з Ryanair, H&M чи IKEA, а не просто ходити на шопінг

Сьогодні Україну не можна назвати магнітом для міжнародних фірм. Проте періодично у нас трапляються великі заходи. Серед останніх і найбільш знакових: Uber, Ryanair, H&M, Zara Home.

Сьогодні Україну не можна назвати магнітом для міжнародних фірм. Проте періодично у нас трапляються великі заходи. Серед останніх і найбільш знакових: Uber, Ryanair, H&M, Zara Home, а в перспективі ще й IKEA. Чому їх прихід в Україну можна вважати цікавим?

По-перше, ці фірми орієнтовані на середній ціновий сегмент. Значить, своїми діями вони підтверджують, що в Україні є середній клас – як мінімум, по мірках Східної Європи, де вони вже працюють.

По-друге, вони створюють конкуренцію на внутрішньому ринку, тим самим мотивуючи українські компанії та міжнародні корпорації, що прийшли сюди раніше, покращувати якість товарів і сервісу, при цьому знижуючи ціну.

По-третє, вони створюють робочі місця. Та ж IKEA, зазвичай, взагалі возить майбутніх продавців до Швеції, аби вони перенесли до себе в країну не лише формальні підходи, а також філософію та відчуття бренду.

Ці плюси існують об'єктивно і не можуть не викликати радості. Але на ситуацію можна подивитись під ще одним кутом.

Для початку, треба згадати, скільки великих заходів в Україну, що сталися останнім часом, стосувалися не тільки продажу товарів і послуг всередині країни, а також їх виробництва? H&M, Zara Home або IKEA не поспішають використовувати Україну в якості виробничого майданчика, а не лише ринку збуту власної продукції. Звичайно, варто відзначити, що вже кілька десятиліть українські швейні фабрики на умовах толінгу шиють речі для іноземних брендів, але це зовсім не масштаб національної спеціалізації. Для якої, тим не менше, у нас вистачає і кадрів, і навичок, і виробничих потужностей, і логістичного компонента.

Для Ryanair ми також поки є виключно джерелом попиту. Озвучені плани по деякому IT-аутсорсу, однак зараз вони знаходяться на рівні декларацій. Хоча, в теорії, ми цілком могли б стати хабом компанії при її розширенні на Схід, а також поставляти фірмі літаки, вироблені на Антонові, які б обслуговувались на базі в Україні.

Меблеві компанії також могли б виробляти свою продукцію всередині країни. У тому числі на експорт в Європу, країни СНД, Туреччину і навіть на Близький Схід. Для України це було б куди краще, аніж продаж за кордон лісу-кругляка. Тому що означало б перехід від сировинного до товарного експорту.

Однак на ділі для компаній ми виявляємось просто ринком збуту – одним із п'ятдесяти чи ста, де працюють великі фірми. Із довгого ланцюжка створення вартості ми стоїмо на самому верху. І заробляємо тільки в момент відкриття магазину, на імпортних митах, а також зарплатах продавців-консультантів або іншого персоналу. При тому, що джерела для заробітку беруться з попиту всередині країни, а його істотна частка потім йде за кордон.

Перша причина такої ситуації – відсутність впевненості компаній в тому, що їх інвестиції в виробництва будуть захищені на довгий термін. Одна справа – відкрити магазин в торгівельному центрі. Навіть якщо він не буде занадто успішним, топ-менеджмент фірми все одно поставить галочку навпроти пункту "розширення географії", і буде чекати, поки магазин не стане прибутковим. Бо навіть в найбільш крайньому випадку фірма може втратити лише пару сотень тисяч євро – досить скромні гроші для гігантів ринку.

Але зовсім інша справа – вкладатися в створення виробничих потужностей на місцях. Йдеться про мільйони євро і періоди окупності в 5-7 років. На такому терміні ніхто не може поручитися за інфляцію, облікову ставку, політичну стабільність, відтік кадрів і ще з півдюжини параметрів, які важливі фірмам при оцінки серйозних інвестицій.

Ще один фактор, який заслуговує на увагу – висока корупційна складова. Не сильно важлива проблема для левової частки українських компаній, це ключовий ризик для більшості глобальних гравців. В 2014 році Hewlett-Packard в США виплатила штрафів на 108 млн доларів за те, що кількома роками раніше фірма давала хабарі в Росії, Польщі та Мексиці. Це фінансові витрати, не кажучи вже про величезні репутаційні збитки, які компанія ризикує зазнати в тому випадку, якщо її викриють в корупції.

Також варто додати макроекономічну нестабільність – вона тягне неможливість точно прогнозувати витрати та політику держави, яка, в тому числі, на них впливає. Наприклад, як у випадку з нормами обов'язкового продажу валюти або незрозумілою роботою митниці.

Рецепт, як водиться, досить простий.

По-перше, це адекватні закони та чесні суди. Вони відразу відкинуть будь-яку ймовірність рейдерства, порушень інтелектуальної власності та інших проблем.

По-друге, режим сприяння фірмам, які хочуть приходити в країну і розміщувати тут більш довгі ланцюжки вартості, ніж продаж готових продуктів місцевим споживачам.

По-третє, потрібно намагатися підтримувати стабільне зростання економіки. Це вплине і на динаміку відтоку робочої сили, і покаже інвесторам, що вкладатись в Україну потрібно саме зараз - на етапі зростання, тобто прискорить процес прийняття рішень з боку фірм.

Звичайно, важливо мати адекватні умови по валютним операціям і пропонувати міжнародним компаніям відповідні податкові режими. Розуміючи, яка у нас фінальна мета – залучити капітал і створити робочі місця, або поставити високу ставку податків, щоб отримувати приблизно нуль, адже навіть 70% від 0 – це все одно нуль. Один із способів, як можна судити про розвиненість того чи іншого ринку, – це присутність на ньому великих брендів.

У цьому сенсі, Україна потроху набирає обертів. А ось якщо ми хочемо оцінити інвестиційну привабливість країни, то потрібно дивитися, як багато компаній не лише торгує товарами і послугами на місцевому ринку, а займається їх виробництвом.

Для України, яка має всі відповідні задатки, мова йде про те, щоб стати центром багатьох регіональних кластерів. І вже по-справжньому заробляти гроші із світовими гігантами, а не лише ходити на шопінг.