Ліцензування корупції або Енергетична безпека на продаж «для обраних»

Намагаюся розібратися, які ж ми все таки українці, залежні, чи незалежні....

Ліцензування корупції або Енергетична безпека на продаж «для обраних»

Нещодавня епопея з транспортною блокадою окремих районів виявила суттєві вади у легенді про начебто цілковиту енергетичну незалежність України. Справді, наша країна вже більше року не закуповує російський природний газ безпосередньо у Росії. Проте ми все ще користуємося російським блакитним паливом, яке надходить до нас від західних сусідів.

А от з вугіллям ситуація ще складніша. Після втрати контролю над вугільними шахтами на території, окупованій сепаратистами, Україна практично повністю перейшла на купівлю вугілля для енергетики та металургії у Росії. З початку року постачання цього палива від північно-східних сусідів становило більше 56% всього імпорту вугілля та антрациту. Постачальники з США та Австралії продали нам лише 20% та 7% відповідно. До того ж, за інформацією, що поволі просочується крізь лінію розмежування, майже всі працюючі шахти на сході Донбасу практично зупинені через заповнення майданчиків для зберігання видобутого палива. Тому все вугілля, що надходить до України від березня з Росії, має суто російське походження, а отже імпортні операції з ним поповнюють держскарбницю країни-агресора.

Вугільний транзит зі збитками

Водночас, закуповуючи вугільну сировину за кордоном, наша країна продовжує досить активно продавати його на експорт! І хоча обсяги постачання за кордон значно нижчі за імпортні, проте вони теж досить значні. Мало того, вони у минулому році були ще й досить збиткові! За весь 2016 рік до України завезли більше 15 млн. тонн кам’яного вугілля и антрациту за середньою ціною 93 доларів за тонну, а на експорт українські постачальники відвантажили 0,52 млн. тонн за ціною 86 доларів. Тобто вже на різниці імпортних та експортних цін країна втрачала близько 7 доларів на кожній тонні вугілля та антрациту!

Проте вже цього року ситуація кардинально змінилася. Блокада вугільних родовищ змусила українські підприємства більшу частину вугілля та антрациту для ТЕС отримувати з Росії, а тому ціна цих поставок одразу зросла до 159 доларів за тонну. Проте й українські вугільники (чи перекупники?) внесли корективи і середня ціна вугілля, що від початку року постачалося за український кордон, зросла ще більше – до 173 доларів!

Фактор влади на ринку експорту вугілля

І тут на сцені, точніше на ринку зовнішньо-торгівельних операцій з вугіллям, вийшла українська влада! Звичайно, що вона давно повинна була якось втрутитися у ситуацію з вивозом палива, якого гостро не вистачає всередині держави що вже призводить до зупинок півдесятка потужних  вугільних електростанцій! І можливих варіантів тут було лише два: або повна заборона експорту, проте такий мораторій обов'язково наразився б на критику наших західних партнерів (особливо зі Світової організації торгівлі). Інший «захисний» механізм – запровадження експортного мита за прикладом того, яке було накладене на експортні операції з металобрухтом, якого теж катастрофічно не вистачає українським металургам. Таким чином експорт вугілля став би збитковим. А от ті експортери, що наважилися б постачати за кордон наше вугілля навіть на таких, невигідних, умовах, суттєво б збільшували митні надходження до бюджету.

Прибуток лише для наближених

Проте український уряд зрадив би своїм звичкам, якби з двох варіантів не обрав би третій, найгірший. А тому він запровадив не мораторій, чи вивізне мито, а лише ліцензування експорту антрациту. Звичайно, за умови, коли лише за рік експортна ціна вугілля зросла більше ніж вдвічі, до цих операцій варто допускати лише «перевірені», «досвідчені», а надто – досить наближені компанії-прокладки з офшорною пропискою на Кіпрі, чи на Кайманових островах. До того ж, варіант ліцензування не змушує надто переобтяжувати себе зайвими платежами до бюджету, а оплата за ліцензію буде досить швидко компенсована, адже ослаблення конкуренції на ринку експорту українського антрациту дозволить і надалі завищувати ціни.

Одвічний український парадокс знову проявив себе: як тільки найпалкіші патріоти Неньки-України дориваються до владних важелів, чи до бюджетних потоків, як у них одразу відбувається ґрунтовна трансформація усіх уявлень про те, що таке користь для держави, та як захищати її інтереси. А тому державні інтереси та безпека, як і за попередників, залишаються беззахисними. Чого не можна сказати про кишені та офшорні рахунки чергових «слуг народу».