ВЧОРА ВОНИ! ЗАВТРА ТИ!

29 січня 1918 – бій більшовицьких військ генерала Михайла Муравйова із загонами УНР у полі біля залізничної станції Крути (Чернігівщина, за 130 км від Києва).

4-тисячній російській армії протистояло близько 600 українських вояків, із яких понад три сотні – національно свідомі київські студенти Й гімназисти. Бій набув в історії особливого значення завдяки героїзму української молоді, яка виконала наказ і захистила підступи до Києва, стримавши ворога протягом доби.

Червоні втратили близько 300 бійців. Оборонці надвечір почали відступ у напрямку Києва, аби не потрапити в оточення. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відходити. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко, однак допомога молодого резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни не змогли продовжувати наступ на Київ того дня – через суттєві втрати й розібрану залізницю.

Коли близько 17-ї години зібралися всі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, яка стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках, хлопці втратили орієнтир та вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики спочатку познущалися із 27 полонених, а потім їх повбивали (розстріляли чи закололи багнетами). Учень 7-го класу Григорій Піпський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

27 замордованих із почестями перепоховали в Києві на Аскольдовій могилі 19 березня 1918 р.

Трагічна загибель студентського загону під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Павло Тичина присвятив полеглим свій вірш «Пам'яті тридцяти».

Насправді, всупереч усталеній думці, бій під Крутами не був поразкою українців, адже студенти й гайдамаки виконали наказ, затримавши ворога, зі значно меншими – в порівнянні з більшовиками – людськими втратами.

Відомі імена полеглих: сотник Андрій Омельченко, Володимир Шульгин, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв Божко-Божинський, Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик, Андрій Соколовський, Микола Корпан, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Григорій Піпський.

Цього ж дня в Києві о третій годині ночі почалося більшовицьке повстання, яке мало на меті завдати удару по владі й війську Центральної Ради незалежної УНР напередодні вступу до столиці червоної російської армії генерала Муравйова.

Опорним пунктом заколотників був завод «Арсенал». Арсенальці зайняли завод. Його комендантом призначили командира батальйону С. Міщенка, який перейшов із 450 солдатами полку ім. Сагайдачного на бік більшовиків. Арсенальці спільно з солдатами 3-го авіапарку і понтонного батальйону оволоділи кількома складами зброї, Печерською фортецею, взяли під контроль мости через Дніпро.

На штурм заводу було кинуто великі сили Центральної Ради. Придушенням повстання керував особисто Симон Петлюра. Перекинуті з фронту «курені смерті» під командуванням отамана підсилили «вільних козаків» та гайдамаків.

У перші два дні червоні відбивали наступ українських загонів, однак надалі становище повсталих різко погіршилося; «Арсенал» був відрізаним від міста і піддавався сильному артилерійського обстрілу. Після безперервних шестиденних боїв в оточених вичерпалися боєприпаси і продовольство, і 4 лютого за рішенням ревкому арсенальці припинили боротьбу; частина їх таємними ходами пішла з території заводу на з'єднання з російськими військами, котрі підійшли до Києва