Ми пам`ятаємо!

козацькі літописи

Ми пам’ятаємо!

Козацька доба в історії України та Європи до цього часу дивує не лише вчених дослідників, а й усіх, хто про неї знає. Саме в цей період заклалися основи демократичного ладу. З козаками намагалися подружитися королі й царі, вони наймали їх у свої війська, для виконання особливих доручень. Існує навіть версія, що прототипами трьох мушкетерів були запорожці. Тим паче нам повинно бути цікаво доторкнутися до власної творчості козацьких письменників-самовидців.  До речі, іноземні мандрівники залишили спогади опису України, в яких дивувалися, що в нашому краї так багато грамотних людей, навіть серед жінок та дітей, а козаки знали аж по кілька мов.

Проза давньої української літератури  представлена такими творами історіографічного характеру, зокрема козацькими літописами XVII – XVIII ст. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями з старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи та хронографи,праці чужоземних історіографів, літературні пам’ятки, народні думи, історичні пісні, перекази та легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладені в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат або стислих повідомлень за роками.

Серед козацьких літописів XVII ст. чільне місце посідає антонімічна праця (первинна її назва не збереглася). Видаючи цей рукопис у своїй друкарні, П.Куліш озаглавив його так: «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусобиці, які були в Малій Росії по його смерті». Ця назва стисло викладає зміст літопису: в ньому відображено події від 1648 до 1702 року. Написаний він книжною українською мовою, близькою до тогочасної розмовної.

Розповідь про війни Богдана Хмельницького становлять основну частину козацьких літописів і початку XVIII ст., зокрема праці Григорія Грабянки та Самійла Величка. Обидва автори походили з козацького роду, вчилися в Києво-Могилянській академії. Грабянка був Гадяцьким сотником, пізніше – полковником. Величко ж служив у канцелярії військового писаря Василя Кочубея.

В усіх цих літописах Богдан Хмельницький зображений таким ,як і в народному епосі: людиною розумною, освіченою, видатним державним діячем, великим патріотом, талановитим полководцем. Літописці засуджувати гетьманів, зокрема Брюховецького і Тетерю, які тоді нечесним способом захопили владу, розчленили українські землі, не цікавилися життям народу, були байдужі до його страждань, дбали тільки про особисті інтереси, збагачувалися пограбуванням держави й трудящих. Описуючи спустошений край, зруйновані села й міста внаслідок міжусобиць та набігів татар, грабунку населення польськими магнатами, літописці висловлюють свій пекучий жаль і виражають глибоке співчуття рідному народові.

Видатною пам’яткою кінця XVIII ст. є анонімна «История русов», в якій відображено події від давніх часів до 1769 року. Писана вона російською мовою з великим домішком українізмів. Історично достовірні факти тут переплітаються з художнім вимислом, допущено чимало неточностей  і помилкових тверджень. Це пояснюється тим, що автор широко використав розповіді учасників визвольної війни, народні перекази, легенди, історичні пісні, думи, не перевіряючи достовірність викладених фактів. Часи Хмельниччини відтворено стисло. Основна увага приділяється сучасним авторові подіям  на землях України. Він розповідає про постійні утиски, нещадне пограбування українського народу польською шляхтою, про безперервну боротьбу проти зовнішніх ворогів та уособиці. Гострій критиці піддані й колонізаторська політика самодержавства, сваволя царських чиновників. Разом з тим автор виразив інтереси й устремління частини українського панства, яка прагнула до відновлення гетьманського ладу, що було і в інтересах трудового люду, бо самодержавство виявилося для нього надто тяжким ярмом. Засуджує також автор посилення кріпацтва.

Козацькі літописи справили певний вплив на творчість письменників ХІХ – ХХ ст.. Сюжети, образи, трактування подій для своїх творів брали Т.Шевченко, М.Костомаров, Є.Гребінка, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Петро Панч, Іван Ле, Н.Рибак та інші.

Вивченню козацьких літописів приділяють велику увагу й літературознавці, бо ці твори дають можливість простежити за розвитком не тільки українського епосу, а й політичних, соціальних ідеалів, на яких він базувався. І.Я.Франко вважав. Що «История русов» дає змогу з'ясувати той ідейний ґрунт, на якому виросла нова українська література. « Хто читав цю «Историю», той на все життя залишиться під впливом блискучого,вібруючого авторського стилю, такого чужого травоїдно-народолюбному темпераментові нашого віку; той не може не подивляти внутрішнього горіння, з яким писалася така «біблійна» книга» той не може не поставитися з респектом до гарячо-пульсуючого патріотизму «Історії», органічного, беззастережного, самодовліючого, яким він був на Україні, заки залетіла на неї сарана «вселюдських ідеологій»», - так писав про анонімний твір «Історія русів» Дмитро Донцов».

Козаччина… Хмельниччина… Чи не найгероїчніша, найславетніша доба в історії українського народу! До нас дійшли не лише документи цієї доби, але й літописи, які представляють події очима очевидців, оспівують козацькі подвиги, невдачі думи та сподівання. Саме завдяки таким творам козацькі часи стають ближчими й зрозумілішими для сучасників, відтворюють атмосферу козацької доби у боях та морських походах, врешті, іще раз доводять, що українці – це суверенний, незалежний народ з власною історією й мовою, культурою і традиціями, а не «рідні брати» сусідньої Росії. Гадаю,саме зараз нам варто звернутися до першоджерел – козацьких літописів, аби ще раз нагадати собі, ким ми є і чого насправді варті.