Хто ми? Чиїх батьків діти?

з історії України й українців

Більшість народів, що протягом багатьох століть мешкали на теренах сучасної  України,поступово зникали або переміщувалися в інші краї. Цей процес тривав, доки в Середньому Подніпров’ї, Придністров’ї та Волині не оселилися слов’янські племена. Це сталося між ІІІ ст.. до н.е. – І ст..н.е.. Саме вони стали прямими предками нинішнього населення України.

Найдавнішою суто слов’янською культурою на українських землях вважається зарубинецька (ІІІ ст.. до н.е.). Сліди її уперше були виявлені археологами біля села Зарубинці під Києвом. Поширення цієї культури сягало кордонів сучасних Харкова, Луганська, басейну Дністра.

У другій половині І тисячоліття слов’янська спільнота, що складалася зі значної кількості великих племінних об’єднань, поділилися на три гілки: східну, західну та південну. У VII ст. східні слов’яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Згодом вони утворили близько 14 племінних союзів, які розселилися на українських землях.  Майже всі вони згадуються у відомому літописному зведенні «Повість минулих літ», що було  укладене в Києві на початку ХІІ ст.. найсильнішим серед цих племен були поляни, які проживали в Середньому Подніпров’ї. Саме їхня земля стала ядром давньоруської держави – Київської Русі. У басейні річки Буг оселилися дуліби, бужани та волиняни. Між ними і полянами жили деревляни. На лівому березі Дніпра знаходилися сіверяни. Південне Подніпров’я займали племена угличів. Тверські племена розселилися по берегах Дунаю та Дністра, білі Хорвати – на території Північної Буковини.

Усі ці східнослов’янські племена займали значну площу – близько 700 тисяч квадратних кілометрів. У VII – Xст. вони мали спільну культуру з певними етнотериторіальними відмінностями, яка характеризувалася приблизно однаковим рівнем економічного і політичного розвитку, спільними рисами в будівництві житла, аграрному виробництві та ремеслах, обрадах і віруваннях. Соціально-економічне розшарування в цих спільнотах було незначним,а земля і худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов’яни займалися землеробством та ремеслами. Традиційні плоди своєї праці – зерно, мед,віск, хутра – вони використовували в торговельних відносинах з іншими народами. Слов’яни були непохитними й загартованими воїнами, здатними витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Впертість і витривалість були їхніми перевагами як у війні, так і під час миру. Слов’яни поклонялася язичницьким богам, мали культи природи і предків.

Східнослов’янські поселення були недуже великі за розмірами, мали в центрі так звані «гради», тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів та обрядів. Виходячи з цього, скандинави називали слов’янські землі Гардарікою, що означає «країна укріплень». Такі «гради» поступово зростали, саме вони стали паростками перших міських поселень, утворених слов'янами у VII – VIII ст.: Пастирське городище на річці Тясмин, Добринське на Буковині, Зимно на Волині, Хотімля біля річки Прип’ять, Канівське на Дніпрі, Теребовля в басейні Бугу, Пересічень у Подніпров’ї тощо.    

Найбільшим серед слов’янських поселень був Київ. Деякі історики стверджують, що його засновано в 482 році, але чимало й таких, що називають пізнішу дату – VІ ст..

У всякому разі, напевне відомо, що в VII – VIII ст.. Київ значно розширився і зміцнів, влада київського князя поширилася не тільки на полян, але й на сусідні слов’янські племена. Зокрема, в «Повісті минулих літ» йдеться про те, що в ІХ ст., в добу князювання Аскольда, під його владою перебувала територія навколо Києва, що в радіусі сягала 100 км. Дружина Аскольда здійснювала численні походи проти болгар, воювала з новгородським князем Рюриком за Полоцьк. На думку деяких вчених, зокрема В.О. Клочевського, вже в ті часи Київ став політичним і культурним центром першої східнослов’янської держави – Київської Русі.