Бандера – герой краще, ніж Герой

Чи добре, коли Бандеру возводять у Герої? Чи краще залишити це в приватній сфері кожного українця?

Я завжди з повагою ставився до Бандери. А в світлі нашого сьогодення його діяльність визиває якийсь особливий трепет. Вміти так ефективно вибудовувати організаційні процеси, реалізовувати задумані проекти, втілити в життя цілу ідеологію разом з мережею однодумців, котрі дією довели свою відданість справі. І виглядає, що тою справою для них дійсно було – здобуть Самостійну Соборну Українську Державу або померти в боротьбі за неї. Це не було пустим «ми здобули», бо навіть сам провідник довів його силу. Як колись Ісус на хресті довів що його погляди навіть смертю не знищиш.

Саме сьогодні про Бандеру дійсно варто згадати – в день 70-ліття УПА, до створення якої він причастився, а ще й тому, що завтра чергова річниця як його в далекім 1959 ріці було вбито. Тоді йому було лише 50 й думаю, він би іще немало зробив для української справи. Та не судилось.

Його дійсно можна вважати Героєм. Але водночас, коли я це пишу, то усвідомлюю, що нині є й та Україна, котра не може сприйняти Бандеру як Героя. Так, тут вирішальну роль зіграла радянська пропаганда. Так, нинішні керманичі аж ніяк не сприяють утвердженню патріотичних почувань, котрі б дозволили усвідомити важність персони провідника. Так – сьогодні з Бандери зробили опудало, котрим лякають не менше, ніж гітлерами й сталіними. Однак, я не сумніваюсь, що є й звичайні помірковані громадяни, які вміють відсіяти полову від зерна і всі ці пропагандистські нашарування не впливають на їх думки. Але які водночас не можуть з людських почувань підтримати, приміром, тих методів, котрі використовував провідник і його рух для здобуття своїх цілей. Навіть беручи до уваги те, що країна була під окупацією - спочатку польською, потім нацистською, потім радянською, навіть роблячи поправку на війну, навіть усвідомлюючи, що інших засобів досягнення цілі, можливо, й не було.

Чи варто переконувати таких, що Бандера все таки Герой? Чи може така мусовість бути корисною? Чи може вона додати нам взаємоповаги й єдності?

Чи може краще залишити ці визнання й переконання в приватній сфері? Припустимо, так же, як ми це робимо для віри. Бо ж абсурдним буде мені іти і переконувати буддиста, що саме Ісус – наше спасіння. Чи не так? Краще визнати, що кожен знайде свій шлях.

Але мені більше йдеться не про сам факт формального визнання чи не визнання, де хтось програв, а хтось виграв, а про те, щоб в цьому питанні здорове українство досягло нарешті компромісу, який сприяв би єдності. І цього можна досягти.

Уявімо, що я палю, а моя друга половинка це абсолютно не толерує. Якщо ми дійсно любимось, то будемо шукати компромісу. Отож, припустимо, я відмовляюсь палити в її присутності й слідкую, аби в мене не смерділо з рота. Задоволена? Так! І мені не зле.

Так же і з Бандерою. Будь-хто може узнавати його за свого Героя, та навіть за бога – все що завгодно! Але не варто це драстично нав’язувати другій половинці, котра це не толерує. Тим більше гаслами, від яких явно смердить з рота! Якщо ми любим всю Україну, а не лише свої переконання – то варто над цим працювати.