Київ робітничий: Марш Містобудівельників і протестна медіа-тактика

Робітникам компанії «Планета-Міст» вже майже рік не виплачують заробітню плату. Ось вони, зорганізовані своєю незалежною профспілкою «Серп і молот», і вирішили вдатися до активних дій.

Недавно мені довелось побувати на Марші Містобудівельників. Робітникам (себто містобудівельникам) компанії «Планета-Міст» вже майже рік не виплачують заробітню плату. Ось вони, зорганізовані своєю незалежною профспілкою «Серп і молот», і вирішили вдатися до активних дій. Спочатку перекриття побудованого мосту, тепер от марш по центру міста. І хоч разом зі співчуваючими учасників зібралось тільки півсотні (в прес-релізах обіцяли не менше ста), журналістів збіглось на славу. Ще б пак, роботяги в касках, які із такими гаслами як «Владу трудящим – тоді життя покращим!» перекривають своєю ходою рух в столиці, – чудова картинка. Наче сторінки з підручнику історії початку ХХ ст. Словом, такий унікальний матеріал не можна проґавити.

Інша справа, наскільки такі погляди відповідають дійсності. Адже попри всі уявлення про деіндустріалізацію Київ залишається одним із найбільших індустріальних центрів України. За 2012 рік тут було реалізовано промислової продукції місцевих підприємств близько 4,7% від загальноукраїнського обсягу, а в 2013 р. (за наявними даними до серпня) – 6,7 %.  Загалом у столиці працює близько 485 великих і понад 4,5 тис. середніх та малих промислових підприємств. Не дивно, що і протести найманих робітників, не зважаючи на стереотипні постіндустріальні уявлення, тут досить поширені. Згідно з даними моніторингу протестів, перемог і репресій в Україні Центру дослідження суспільства в Києві за 2012 рік відбулося не менше, ніж 19 (трохи більше 7% від загальної частки) робітничих протестних дій в 2012 році,  а за  2013 рік (до вересня) – щонайменше 48 (близько 17% від загальної частки).

Звісно, загальна частка Києва серед усіх протестів в Україні становить вже два роки становить більше, 18%. Як і частково такі високі показники протестних дій найманих робітників пояснюються тим, що в столиці окрім локальних трудових конфліктів розгортаються і всеукраїнські (як от протести проти нового проекту Трудового кодексу), і регіональні (часто зневірені боротьбою на місцевому рівні робітники приїжджають пікетувати як ultima ratio органи центральної влади). Але і без них частка місцевих робітничих протестів у столиці загалом пропорційно відповідає розміщеним у ній виробничим потугам. Тим паче, що виступи найманих робітників наростають –як у Києві, так і в Україні. Минулого року було зафіксовано 255 протестів на захист прав найманих робітників (7% від усіх протестів), а цьогоріч всього за дев’ять місяців уже 290 (11 % від усіх) – рекордна кількість робітничих протестів за останні роки!Отож, як бачимо, сенсаційність протестів найманих працівників є досить надуманою і зумовлюється скоріше нечутливістю вітчизняних ЗМІ до робітничої тематики, ніж браком таких протестів. Парадоксально, але ми живемо в суспільстві, де медіа-новини про затримку заробітної плати нардепам розходяться краще, ніж факти повсюдних невиплат населенню бюджетних коштів (аби переконатись в цьому, достатньо набрати в пошуковику «затримка зарплати»). І це при тому, що вимоги виплати затриманої зарплатні переважають серед вимог робітничих виступів (близько 47% у 2012 році і 42% поки що у 2013).

Ось у такому контексті й відбувався Марш Містобудівельників. Як же вдалося протестувальникам у своєму випадку прорвати інформаційну блокаду? Зрозуміло, що істотне значення відіграли тут самі умови – столичне розташування і пригожа осіння погода потенційно дозволили зібрати достатню кількість учасників і краще привернути увагу ЗМІ. Однак, при цьому велику вагу мав тактичний хист самих організаторів маршу, які спромоглися створити певний сенсаційний образ наголошуючи на двох аспектах – конфронтаційному і пролетарському. Зупинюсь на кожному із них.

Власне, до конфронтацій робітники почали вдаватися ще на попередньому протесті – вони перекрили міст на Видубичах, побудований ними. Тоді ж справою невиплати ніби зацікавилася прокуратура, але після деякого розголосу все знову заглохло. Тому цього разу протестувальники зібралися перекривати рух в центрі міста. Звичайно, перекриттям цей марш можна було назвати лише з натяжкою, адже завчасно заявлений у КМДА він був нічим іншим як демонстрацією, яка, звісно, через свої особливості на деякий час утруднює рух транспорту по проїжджій частині, але не більше. Тим паче, що колону протестувальників постійно тіснила міліція (якій через неконфліктний формат акції доводилося підкорятися), зацікавлена у проїзді машин, а не у проході робітників широкою колоною по вулицям Києва. Разом з тим, гучні слова заявлені в прес-релізі мали свою дію, і марш містобудівельників скористався неабиякою медіа-увагою журналістів. В їхніх очах все це вигідно відрізнялося від типових вбогих пікетів держустанов бюджетниками.

Іншим аспектом успіху став уже зазначений пролетарський образ протестувальників. Ніхто не соромився своєї робітничої ідентичності. Напроти з три десятки містобудівельників (тих, кого вдалося зібрати) у робочих касках і жилетках виразно виглядали на фоні буденної київської метушні, грюкаючи інструментами і викрикуючи зовсім незвичні для наших «постіндустріальних» умов гасла, типу, «Право страйкувати – гарантія зарплати!» або «Начальству – лопату, робітникам – зарплату!». Такий радикально пролетарський імідж з лихвою компенсував не чисельну явку протестувальників на марш і лиш додав у плані виразності для медіа-картинки.

Врешті, коли марш у союзі із журналістами дійшов до Кабміну, його там вже чекав вповноважений від уряду представник, очевидно, відповідальний за зв’язки з громадськістю. І хоч спершу він зайняв дивну позицію, кажучи, що уряд (!) не може впливати на ситуацію в країні, проте в процесі переговорів профспілці вдалося домогтись варіанту вирішення ситуації у вигляді створення робочої групи, якій протягом тижня буде організована зустріч з міністром внутрішніх справ.

Таким-от чином, робітникам з профспілкою «Серп і молот» вийшло знову привернути увагу до невиплати їм зарплати. Зрозуміло, наївно було би вважати такі результати успіхом, як і звернення до ЗМІ – панацеєю. Це всього лиш індикатор того, що боротьба для містобудівельників продовжується, а медіа – вимушений союзник у ній. З ним, звісно, можна досягти певних тактичних проривів і вибороти те, щоб уряд (як і прокуратура), врешті, виконали свої зобов’язання і змусили роботодавця заплатити (інакше, як зазначають робітники, вони готові на черговий конфронтаційний медіа-протест – розбирання побудованого ними мосту). Однак справжня важлива боротьба розгортається протестувальниками у самому колективі, у щоденній агітації своїх товаришів по роботі у необхідності прилучення до незалежної профспілки та подальшому спротиву в ній для того, аби з ними рахувався роботодавець (наприклад, підписав колективний договір з кращими і надійнішими трудовими умовами). Адже ті 30 осіб на марші з усього тисячного колективу компанії, погодьтесь, досить невелика цифра навіть для розтиражованого в медіа маршу, не кажучи вже про страйк.

Водночас, протестна тактика містобудівельників може слугувати зразком для починань іншим робітничим ініціативам по всій Україні. Орієнтуючись на медіа-картинку, вона дуже підходить для старту кампанії якогось починаючого профспілкового осередку (що ніяк ще не може собі дозволити йти на страйк). Така тактика поступово виставляє дрібні вимоги, які, згідно з аналітикою ЦДС набагато частіше виконуються, що і потрібно на початках групі протестувальників, аби здобути підтримку серед своїх знедолених товаришів. Головне, пізніше не забути, що трудова боротьба розгортається не в медіа, а в виробничій реальності підприємства, і зі всім своїм конфронтаційним пролетарським епатажем не варто перетворитись в якихось робітничих FEMEN.