Діагноз «туберкульоз» - ніхто не захищений

Відповідно до Конституції людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Окрім того, Основний Закон встановлює право кожного на охорону здоров'я та медичну допомогу. А для того, щоб попередити розповсюдження таких небезпечних захворювань, як туберкульоз та СНІД, органи і заклади охорони здоров'я зобов'язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування.

Проте, реальна ситуація, як показує практика, - не має нічого спільного із прописаними у Конституції положеннями. Проблема туберкульозу в Україні з року в рік стає все гострішою. Так, за 10 років, починаючи з 2000, захворюваність зросла майже на 14 %. Тобто щодня лікарі діагностують туберкульоз у 100 хворих. 80 % із них - особи працездатного віку. У результаті, за офіційною статистикою Всесвітньої організації охорони здоров’я України займає друге місце після Росії серед держав Європи за рівнем захворюваності на туберкульоз.

Фахівці стверджують, що проблема туберкульозу в Україні – прямий наслідок відсутності достатнього фінансування. Адже на лікування хворого на сухоти держава виділяє 20 гривень на добу.  При тому, що близько 70 тисяч українців страждають на стійку до медикаментів форму такої недуги і лікування кожного з них може обійтися у десятки тисяч гривень.

Тут варто врахувати й те, в якому жахливому стані нині знаходяться протитуберкульозні заклади. І справа не втому, що умови перебування у них не відповідають певним європейським міркам, вони не відповідають умовам нормального людського існування. У більшості цих закладів звичайний косметичний ремонт не проводився більше, як 20 років, що й казати про капітальний. Кількість місць – обмежена до неможливого Як наслідок – лікарняні заклади просто не можуть вмістити всіх хворих. Тобто хвороба виходить на вулиці.

Окрім браку спеціальних лікарень не вистачає і фахівців - лікарів-фтізіатрів. Фтізіатрична служба укомплектована лише на 70%. Проте 60% лікарів – особи пенсійного віку, які от-от вийдуть на пенсію. Тоді як молодь через критичний стан фтізіатрії на ці посади не поспішає.

Цілком логічно виникає запитання – що ж робити далі? Відповідь є лише одна – терміново збільшувати фінансування системи охорони здоров’я. Станом на сьогодні державне фінансування системи охорони здоров’я здійснюється за залишковим принципом та складає близько 3,7% ВВП – цього катастрофічно не вистачає для ефективного функціонування системи охорони здоров’я. У результаті, матеріально-технічна база закладів охорони здоров'я застаріла, а рівень оплати праці медичних працівників є одним з найнижчих серед інших галузей економіки. Для порівняння - в країнах ЄС витрати на фінансування системи охорони здоров’я становлять близько 10% ВВП, а у США – 16% ВВП. На що чекає нинішня влада, фактично ігноруючи проблему туберкульозу? На те, щоб Україна з другого місця серед країн світу за швидкістю розповсюдження туберкульозу якнайшвидше опинилася на першому? Якщо все продовжуватиметься так й надалі, саме це на нас і чекає.