Скажу, як зять Івана Дем’янюка - (2)

Жертовний цап відбувайло...

Я, звичайно, добре розумію, що після багатьох років активної, а за часів радянської імперії – просто таки масованої комуністичної пропаганди в дусі вимагання "негайної смерті скажених собак", які повтікали за кордон, не вельми просто добитися бодай толерантного розгляду перепитій долі таких людей, як колишній військовополонений із Вінниччини Іван Дем’янюк. 
 Ось почитавши першу частину моєї публікації, якась Ксенія Сергіївна з Полтавщини відверто пише: "А мені якось по-людськи Дем’янюк неприємний. Не знаю й чому…"
 Та зрозуміло чому – роки масованої обробки не пройшли даремно.

Пекло на цьому світі

 Чи ж не пора публічно з’ясувати бодай деякі обставини цієї дивної історії, яка тягнеться вже майже сімдесят літ, і кінця-краю їй, схоже, не видно. Позаяк нинішнього травня, цього разу вже мюнхенський суд Німеччини,  засудив Івана (Джона) Дем’янюка до п’яти років ув’язнення.
 Іще одне важливе застереження. Мої публікації не мають найменшої мети бодай якось вибілити українця, котрого спіткала доля військовополоненого. Я хочу зрозуміти, чому українська діаспора з усіх сил бореться за колишнього співвітчизника, а його в минулому батьківщина весь цей час повертається спиною.
 Приміром, 2001 року, вже після виправдального вироку в Ізраїлі, за поданням OSI, яке, з попередньої публікації, сподіваюся, пам’ятаємо, надзвичайно постраждало через утаємничення даних про те, що   Іван Дем’янюк не є страшний людожер і монстр "Іван Грозний" із Требинки, американський суд знову починає процес проти українця. Він тривав до 2004 року, і закінчився вироком: позбавити колишнього військовополоненого громадянства США.   
 Суддя Пол Метіа при прийнятті цього рішення заявив, що у нього начебто є докази того, що Іван (Джон) Дем’янюк служив німцям у концентраційному таборі Собібор.  Що він також мовбито був вахмістром і в концентраційних таборах Майданек та Флоссенбюрг.
 Що стосується Собібора, то ніяких доказів того, що Дем’янюк перебував там, окрім фальшивого посвідчення (це доказали кращі світові експерти до яких звернулася по допомогу українська діаспора), і котре вже фігурувало в судді Тель-Авіва, не було. Ніхто з дванадцяти живих в’язнів Собібора, які мешкали на території США Івана (Джона) як охоронця не пізнав. Підкреслю, ця перевірка здійснювалася американським відомством із еміграції ще 1976 року. Тобто, лише через тридцять років після закінчення Другої світової війни. Тоді, ще пам'ять очевидців подій війни могла бути порівняно міцною.
 Більше того, міграційна служба відіслала ряд фотознімків Дем’янюка сімнадцяти в’язням Собібора, які мешкали в Ізраїлі. Жоден із них не побачив на них прислужника німців їхнього концентраційного табору. 
 Коли вірити американському судді Полу Метіа, то в нього буцімто був документ, знайдений в литовських архівах, який підтверджував, що охоронець концентраційного табору Майданек на прізвище Іван Дем’янюк  у січні 1943 року був наказаний адміністрацією за те, що без належного дозволу самовільно покинув територію, відправившись за покупками, в той час, коли ворота смертоносної установи були закриті…
 Але чи це був той самий Дем’янюк, звісно, довести не можна було ніяк. Адже, скажімо, із села Дубові Махаринці Козятинського району Вінниччини на фронт пішло два Івани Дем’янюки, практично однолітки.
 Один, як відомо, пропав на війні безвісти, а згодом виявився в США, інший повернувся додому. Коли радянські спецслужби почали активно виясняти, де і як він провів час своєї відсутності у  період війни, другий Дем’янюк покінчив життя самогубством. 
 Із цього приводу я також зауважу, що, як стверджує моя теща, Лариса Михайлівна, після війни в районному центрі Андрушівка Житомирської області мешкало ще чотири Івани Дем’янюки, окрім її чоловіка. Іншими словами, це прізвище надто було посіяне на Вінниччині та Житомирщині, за інше регіони не скажу – не знаю…
 Можливо, Іван (Джон) Дем’янюк і справді служив охоронцем у німців, позаяк в одній із публікацій про період війни він скаже, що тоді за буханець хліба готовий був віддати душу. Але чи міг цей чоловік про подібне сказати американським службовцям на початку п’ятдесятих років минулого століття, просячи притулку в США? Його тут же б передали радянській стороні, де на нього однозначно чекала б шибениця. Підтверджень цій істині тисячі…
 Так американський суд 2004 року позбавляє Івана (Джона) Дем’янюка громадянства США.
 Стало питання депортації людини, від якої відмовилася найбагатша країна світу. Служба міграції Штатів назвала три країни, куди вона може відправити учасника Другої світової війни, як колишнього мешканця цих держав – Україна, Польща, Німеччина.
 Україна і Польща навідріз відмовилися приймати колишнього "нациста", колаборанта. А ось в Німеччині, як на мене, вирішили поміркувати.
 Але тут знайшлася така держава, як Іспанія. Її люди теж нібито гинули в концентраційних таборах, де, либонь, ніс службу Іван (Джон) Дем’янюк. Вона готова прийняти вигнанця із США, пред’явити йому претензії як нацисту…
 Звісно, що подібного процесу не могла пропустити сама Німеччина. Їй, як повітря, потрібен був публічний процес над фашизмом. Бо  своїх, корінних німців, в цій державі вже давно не судять за гріхи минулої вини. Здебільшого виправдовують. А ось чужинця, українця, будь ласка…

Виявляється, німці в війну виконували накази, а вбивали колаборанти?

 Що це не мої вигадки, гукну на допомогу журналіста Віктора Тимченка, він п’ять років працював редактором української редакції  радіостанції "Німецька хвиля", добре знає життя нинішніх німців, їхнє ставлення до "героїв" минулої війни. Ось що він пише з цього приводу:

"Недавно уважаемый журнал Шпигель (Nr. 45, 2009) писал о человеке по имени Самуель К. Это добропорядочный бюргер (поэтому в журнале только имя и инициал!), который в свое время был в СС, прошел выучку в «Травниках», работал с 1941 по 1943 год в лагере Белжец. Дослужился, не в пример ленивому охраннику (Wachmann) Демьянюку, до звания взводного охранника (Zugwachmann). На вопрос о том, в чем состояла его работа, отвечает: «Все мы понимали, что там уничтожались евреи, а потом сжигались. Мы нюхали этот дым каждый день».
Никогда не был под судом и следствием, хотя за время его пребывания в Белжеце было уничтожено 434 000 человек. Для наглядности – это практически такой город, как Лейпциг. С юстицией у него на сегодня такая связь: на процессе против мерзкого нацистского прихвостня Демьянюка он будет выступать в роли свидетеля. Кому же, как не ему, свидетелем быть: он-то ведь хорошо знает, как лагеря работали?
Говорят, против него – через 66 лет после возможного совершения им 434 000 преступлений – начато предварительное расследование. Он никуда не эмигрировал, прожил все время в Германии, в красивых краях на Рейне, и даже работал в одном из федеральных министерств. Но Фемиде было им заниматься недосуг.
Сейчас искали свидетелей, чтобы сделать «громким» дело Демьянюка. Нашли Самуеля К. И вдруг – вдруг! – кому-то в голову пришла необычная мысль: а что, собственно, делал свидетель Самуель К. в 1941-1943 годах в концентрационном лагере Белжец? Откуда у него такое знание жизненных подробностей?
Самуелю К., как и Демьянюку - 89 лет. Если сейчас только взялись за предварительное следствие, то до обвинительного заключения он, очевидно, не дотянет.
Теперь вопрос: почему немецкая юстиция нашла в Америке мелкого вахмана Демьянюка, а не увидела у себя под носом Самуеля К.?
Ответ такой: не хотела видеть.
Но «не увидела» - пассивная позиция или со зрением что-то. А есть ли случаи, когда немецкая юстиция знала, но сделала все, чтобы не наказывать преступников?
Да, есть. Вот голландский нацист Клаас Фабер, обвинен в убийствах и приговорен в Голландии к смертной казни, замененной впоследствии на пожизненное заключение. Но из голландской тюрьмы он бежит. Куда? В Федеративную Германию. Здесь он живет до сих пор, и немецкая юстиция даже не предпринимает попыток его осудить. А когда возмущенные таким оборотом голландцы потребовали выдачи убийцы, то Верховный суд Германии (Bundesgerichtshof) объявил его гражданином ФРГ – и отказался выдать «своего» в чужую страну. На каком же основании получил голландский преступник немецкое гражданство? Есть такое основание, на него и сослалась высшая судебная инстанция страны: указ Адольфа Гитлера от 19 мая 1943 года о том, что все, кто вступает в войска СС, автоматически становятся немцами. То есть, фюрер умер, а дело его живет.
Как вам такое понимание права?
Тогда возникает вопрос: почему именно в деле Демьянюка вдруг все прозрели и захотели примерно наказать - и для этого притащили его в Германию? Ведь если он причастен к уничтожению евреев, то это дело скорее Израиля. Поскольку евреи в Собибор депортировались в основном из Голландии, то, может, надо было судить его там. А так как лагерь Собибор находился на территории оккупированной, но все же Польши, то, возможно, это было бы задачей для поляков. Дело Демьянюка могли рассмотреть и украинцы – интересно, как бы они сегодня ответили на такой вызов...
Немцы – кроме того, что были организаторами лагерей смерти и работодателями Демьянюка, – никак (формально-юридически, а не идеологически) с этим делом не связаны."

 Ви розумієте, що почало відбуватися? Зовні ще міцний майже дев’яностолітній дідуган І. Дем’янюк став розмінної монетою в міжнародній грі на публіку. Позаяк залишився, можна сказати, останньою фішкою на шахівниці Другої світової війни над якою можна без остраху познущатися. І не в останню чергу тому, що він українець…
 Жертовний цап відбувало…
 Німці, зрозуміло, виграли боротьбу, прости мене Господи на правдивому вислові, за живого трупа. 30 листопада 2009 року у Мюнхені почався процес над Іваном (Джоном) Дем’янюком.  

(Звкінчення буде)