Зупиніть агресивно-войовничих провокаторів!

Хто і з якою метою намагається порушити ламку морально-психологічну тишу непростих міжетнічних стосунків в Україні. Під виглядом начебто полявання на містичних "фашистів"...

Навесні нинішнього року в моєму рідному селі Джурин Шаргородського району Вінницької області двоє шмаркачів напідпитку на єврейському кладовищі розбили кілька десятків надмогильних плит. Повірте, було до того образливо, принизливо, мовбито вони поглумилися над надгробками моєї рідні. Позаяк скільки себе пам’ятаю, скільки про минувшину розповідали мені батьки, в нашому подільському селі, де в двадцяті роки минулого століття, до речі, було аж дві сільських ради – українська і єврейська, по 2,5 тисячі громадян на обліку в кожній, вподовж віків ніколи не було конфліктів на расовому, етнічному ґрунті. Єдина, спільна громада по-братськи пережила всі лихоліття, не ворогуючи поміж собою. Українців у селі нині мешкає понад три тисячі, а євреї геть розбрелися по світові, їх у Джурині залишилося всього лише дві,чи три сім’ї.

Мої батьки, царство їм небесне, все життя дружили з єврейськими родинами і в цьому дусі виховали своїх дітей. Я назавжди запам’ятав, що іноді, коли в нашій хаті траплялося безгрошів’я, безхліб’я, мати одягала свою святкову тернову хустинку і йшла до містечка, в сім’ю  Нухима і Сари, ті завжди, земля їм пухом, виручали коштами. Завжди! І мій перший у житті костюм був справлений на ці гроші, і хату з солом’яного даху на металевий батьки перестеляли на кошти, позичені у євреїв.

2008 року випустивши художньо-публіцистичну книгу про наше рідне село "Родинна колиска – Джурин", я декілька розділів її присвятив нашим рідним євреям. Десь через півроку мені несподівано прийшов електронний лист із Ізраїлю. Писали редактори єврейського сайту, який спеціалізується на темі зв’язків ізраїльтян із їх малою батьківщиною. Просили дозволу вивісити на своєму Інтернет ресурсі частину моїх тестів, котрі стосуються тем життя і побуту нашого сільського єврейства, а ще пропонували перекласти ці розповіді російською, мовляв, тоді більше людей прочитає. Ні, відповів я, ось цього робити не буду. Для багатьох джуринян-євреїв українська була рідною, тому залучати до цієї пам’яті якусь чужу мову не буду. Якщо підходить – виставляйте розповіді в моїй редакції, якщо ж не годиться – даруйте…

Знаєте, з тих пір мені надійшло, мабуть. із десяток листів вдячних євреїв із найрізноманітніших куточків світу з подякою за написане.  За пам'ять про їх рідних і близьких. І я цим, безперечно, горджуся…

Але, зізнаюся, не на жарт мене схвилювала, стривожила остання передача зі студії Шустер live, де головними героями були, так би сказати, представники знаменитої "солодкої парочки" з Харкова – пани Добкін і Кернес. Розмова ж у студії стосувалася ганебного вчинку тамтешніх пройдисвітів, начебто невідомих їм осіб, котрі по-бандитському, зухвало й з викликом цими днями розбили, потрощили на друзки пам'ятну дошку відомому вченому славісту-мовознавцю, історику української літератури Юрію Шевельову.  Її встановили представники української громади міста, вшановуючи пам'ять етнічного німця, який душею і серцем був щирим, переконаним українцем, зробив світовий  внесок у розвиток нашої мови і культури. Аби зрозуміти, вловити дух життєвої позиції Юрія Володимировича Шевельова, варто, гадаю, прочитати  його невеличкий, короткий твір "Москва, Маросєйка" написаний у Бостоні 1954 року, до 300-ліття так званої Переяславської ради.

Ось кадри, думаю, якраз освяченого харківським керівництвом відвертого варварства, святотатства, котре за допомоги одного імпортного журналіста та його приватної телепередачі на каналі Інтер тиражована минулого п’ятничного вечора в кожну українську хату, в кожну українську сім’ю. Дивіться тут

Зверніть увагу, що все зроблено в жанрі виконання чіткого політичного замовлення з чітким підтекстом: приглядайтеся, мовляв, погані хохли, що буде з вашими героями . Святотатство вчинено під стоп-кадри фототехніки, під відверту, не скриту відео зйомку. Для широкого, публічного тиражування, аби бачили і знали, чия нині влада в колишній першій українській столиці.

Найстрашніше в цьому агресивно-войовничому безглузді новоявлених гопників те, що вони педалюють щемливу тему взаємостосунків українців і євреїв. Багато разів упродовж передачі Кернес і Добкін не двояко натискали на тому, що Ю. Шевельов учинив страшний гріх, коли під час війни нібито поселився до квартири, мешканців яких, євреїв, розстріляли. Буцімто підпрацьовував коректором у міській управі, вичитуючи на українську грамотність документи і розпорядження, в газеті німецької влади друкував свої твори, коли євреї гинули сотнями. Одразу зазначу, що всі означені статті Юрія Шевельова мали виключно просвітницький і культурологічний зміст. До речі, назви їх усіх двадцяти, які в роки другої світової війни вчений підготував і опублікував у харківській газеті "Нова Україна" поіменовані в українській Вікіпедії, спробуйте знайдіть у них бодай слово про схвалення німецького окупаційного режиму, чи щось подібне, за що його тепер буквально розпинають оскаженілі українофоби з різних амвонів і підворіть. Хіба ж в його діях, вчинках є бодай елементарна вина того, що гинули євреї в місті?

Знаєте, все це така дика шизофренія, такий печерний, дрімучий нігілізм, котрий я б прирівняв до ось такого власного життєвого прикладу. Чи міг я своїй матері колись-бува дорікнути за те, що в роки німецької окупації, боса, голодна, вона заробляла на шматок черствого хліба, працюючи під нагайками бухарестських преторів на бурякових плантаціях колишнього радянського колгоспу, котрий за часів окупації став румунським: тоді частина Поділля входила до так званої Трансністрії? А що їй, скажіть, було померти з голоду очікуючи на повернення ще більш кривавого режиму Сталіна і зросійщених комуністів? (У дужках зазначу, що найвищі врожаї в наших краях тієї пори якраз збирали за румунської влади.)

Педалюючи слизьку і почасти гидку тему, два головних герої останнього нічного ефіру С. Шустера в тому, чи іншому контексті напряму, або лише натяками, недомовленостями, умовчаннями гострили, доносили до аудиторії, як я зрозумів, тоскне поняття, вельми уразливу і ковзку думку: мовляв, ми постоїмо за "наших".  Виведемо на чисту воду всіх. І з того виходило, що мовбито нещасні, замордовані бойовими діями українці чимось винні в тому, що німці під час окупації розстріляли двадцять тисяч євреїв Харкова. А хто скаже, скільки убито, замордовано лише там українців? Це говірливих панів, звісно ж, не бентежить, не болить…

Маю зазначити, що останнім часом певні партійні діячі, і що найбільш недопустимо, – відповідальні посадовці України, вельми часто займаються ловлею бліх під личиною химерної боротьби з… фашизмом. Для них це страхітливе слово "фашизм" стало на кшталт найсмачніших облесливих публічних цукерків. Воно їх годує і вивищує над іншими. Представляє трибуни і виводить у публічні лідери. А як же ж, вони ж сміливо борються з найбільшим світовим злом. Тільки в чому він полягає той їх крикливий "фашизм" у контексті нинішнього дня, нинішньої епохи, де його ознаки в теперішньому, слава Богу, загалом спокійному українському суспільстві вони ж, звісно, вказати не можуть. Ось тому знаходять Ю. Шевельова. Вигадують різноманітні небилиці про мертвих. Вони ж захиститися не можуть.

А головна "провина" вченого перед не українцями, підкажу я вам, друзі, полягає якраз у тому, що він науково довів: не з одного кореня походять українська, російська, білоруська мови, як про це трублять усі, з головами повернутими на Кремль. Українська мова, як самостійна, існує ще з сьомого століття нашої ери. Працюючи після другої світової війни в ряді університетів Європи і Америки, він практично першим в інших країнах і на континентах сміливо і з трибун утверджував думку про те, що існують українська мова і література.

Тому Юрій Шевельов це своєрідний український Галілео Галілей. Ось чому російськомовна інквізиція так відверто, затято, на повен голос, не добираючи фраз і лексичних колін звинувачує його начебто в фашизмі, трощить пам’ятну дошку з будинку, де він мешкав у Харкові. Розпинає і після смерті.

У цьому зловмисному угарі навішуючи ярлики на інших надзвичайно легко потаємно вершити всі свої хитрі справи, поки опоненти будуть кліпати очима, омиватися від безглуздих звинувачень. Надзвичайно сумно від того, що зумисне, чи, можливо, так воно саме виходить за інерцією, але все частіше на високому публічному рівні до числа посібників фашизму масово, почасти без будь-яких фактичних, документальних причин зараховуються заледве не всі українці. За національною приналежністю…

Чого, приміром, варте рішення ФІФА від 27 вересня ц.р. про позбавлення права львівського стадіону, який у декілька десятків тисяч голосів на матчі збірної України з футболу  заспівав "Ще не вмерла Україна!",  і фактично за це його позбавили права на роки проводити матчі за участі головної команди держави. І в цьому також побачили відблиски якогось зловісного "фашизму", на віру сприйнявши звинувачення якихось там посланців міжнародної федерації, які злякалися на стадіоні портретів наших національних лицарів – Бандери, Шухевича, символіку героїчних ОУН-УПА.

Загалом же, це не що інше, як та сама фальшива і вельми провокативна пісня, котру ми чули у виконанні панів із Харкова на телешоу Інтера.

 Відтак, створюється ефект того, що ми нація перевертнів, відступників, посібників гітлеризму.

А скільки разів упродовж згадуваної телепередачі пани Добкін та Кернес дозволили собі публічно назвати великого українського вченого, лауреата Шевченківської премії України Ю. Шевельова зрадником.

Кого і що він зрадив? Можливо те, що втікаючи від червоної чуми сталінізму подався на капіталістичний захід? Що ще в радянські часи прославляв українську мову і літературу в Гарвардському, Колумбійському університетах, в Американському лінгвістичному товаристві, Польському інституті мистецтв і науки США?

І нарешті останнє з цієї теми.

Мабуть, один-єдиний раз можу вважати себе солідарним із тим, що сказав у програмі телешоу Інтера відомий українофоб М. Левченко. Він застеріг імпортного дядька зі слухавкою у вусі С. Шустера від спроб такими слизькими, дволикими темами, як героїзація підлого вчинку бузувірів і нелюдів, котрі скриваючи обличчя під накидками публічно розтрощили пам’ятну плиту українського письменника і вченого, а двоє (тут зумисне утримаюсь від смачних епітетів) хизуючись і принижуючи опонентів щосили розхитували хистку атмосферу міжетнічного спокою в Україні. Особливо напередодні підписання корінного документу з ЄС.

У відповідь пролунало, що, мовляв, журналіст мовбито якраз і повинен провокувати злободенні теми, виносити їх на обговорення, не боятися гострих проблем…

Повна, скажу вам, дурня. Якщо він такий лукавий і кебетливий цей заїжджий гастарбайтер С. Шустер, і геть не боїться порушити тишу в темі взаємостосунків українців і представників інших національних меншин в Україні, тоді нехай наступного разу виносить на суд студії розмову про те, хто переважно керував НКВС, продзагонами, входив до складу кривавих розстрільних трійок, очолював підрозділи з виконання покарань сталінського режиму у нашій республіці. Насамперед, за часів Голодоморів і Геноциду проти українців у 1932-1933 роках. Тоді побачимо, де він опиниться зі своїм провокативним ефіром…